WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 47 | 48 || 50 | 51 |   ...   | 52 |

Ця богословська теза візантійських ісихастів, які не обмежувалися мовчанням та молитвами, а прагнули індивідуального осяяння кожного через Божественні енергії, тісно перегукується з любомудрими мотивами української філософії ще києворуської доби. Згідно з цими філософськими поглядами «софія» «тлумачиться не як абстрактно-монологічне, а як особистісно-плюралістичне, із збереженням внутрішньої автономії особистіснонеповторних моментів знання» [1, с. 319]. Перенесення на український ґрунт цієї основи розуміння цінності індивідуального було здійснено на підставі онто-концепта нествореності енергій.

Згідно з Паламою визнання нествореності Фаворського світла не веде до двобожжя, а відбиває ідею розрізнення сутності та енергії в єдиному Бозі, подібно понадонтологічному поділу у вченні Екхарта на Божественність та Бога, що є внутрішнім та зовнішнім спрямуванням єдиного трансцендентного Абсолюту. У вченні Палами, подібно німецьким містикам у Бозі, є «нерозрізнене розходження сутності і сутнісних енергій, як існуюче само по собі і не існуюче само по собі, як причина та причиннообумовлене, як те, що не допускає причетність до себе, і те, що допускає причетність до себе, як і те, що не має ім’я і те, що має ім’я» [4, с. 45]. Ця цілісно-єдина двовекторність, що нествореною природою наділяє і сутність, і енергії Бога, є догматичним упровадженням аскетичної духовності, яка через прагнення до Фаворського світла веде до ідеї живого та діяльного Бога. Аскетична зосередженість візантійських ісихастів на внутрішньому світі людини на підґрунті онтологічної еквівокації Божественного, що паралельно з’являється у вченні німецьких містиків веде не до відмови від світу, а до духовної концентрації (у німецьких містиків – це самоапофатика), на якій тримається цілісність світу. Саме ці ідеї є основою екзистенціально-антропологічної та моральної домінанти української філософської думки XIV ст., що отримали розвиток її ідей у вченнях полемістів та представників братств.

Цікаво, що в Новгородській землі, єдиному регіоні Київської Русі, який не зазнав іноземного панування в XIV ст., на підґрунтя православного християнства з притаманним ісихазму аскетизмом лягає західноєвропейський вплив апофатичного самовизначення індивідуальної релігійності, що сприяло оформленню головного предмета філософування – людського Я, визначеного через ісихастську традицію інтровертного досягнення Божественного світла. Уже в XV ст., як свідчить Г.Фроловський, книги Г.Сузо були відомі в Новгороді та Пскові (Див. с. 188-189), тобто його концепція Премудрості, до якої пролягає шлях інтровертно-апофатичного відтворення цілісної Мудрості в глибинах людської душі, з’єдналася з екзистенційно-софійним «любомудрієм» українських філософів.

Ірраціоналістична домінанта, притаманна українській ментальності та філософський думці на підставі синтезу богословської апофатики та візантійського ісихазму, наповнюється містичним та моральним змістом.

Неможливість абсолютного розуміння сутності Бога у вченні Палами є вираження неможливості вичерпати Його раціонально-умоглядними визначеннями. Звертаючись до екзегетики Святого Письма та досвіду Апостолів, Святий Григорій обґрунтовує свою думку щодо обмеженості умоглядного доведення сутності Бога, підкреслюючи домінуюче значення на цьому шляху любові. Біблійний вислів «Знання розділяє, а любов творить» (1 Кор. 8,1) він тлумачить як можливість через подолання зовнішньої вченості через любов осягнути «премудрість Бога». «Ось! – пише Палама, – Буває, виходить, знання, що зовсім не очищає, а що обчищає душу без любові, – любові, вершини, кореня і середини всієї чесноти. Як що не творить ніякого блага знання, – тому що творить любов, – як, говорю, таке знання перетворить людину в образ Благого» [4, с. 18].

Подібне розділення в онтологічному вченні німецьких богословів на Божественність та Бога дає можливість виправдати об’єднання універсалізму з індивідуалізмом, що виступає єдиним простором досконалого Абсолюту та різноманіття його виявів, пов‘язаних Божественною любов’ю. При цьому людина як конкретна індивідуальність постає носієм Божественної сутності трансцендентного, яку можна цілісно сприйняти тільки мовчазним переживанням Бога в глибині особистісної індивідуальності. В українській літературі культ мовчання як засіб відображення цілісної глибини людської душі, що не відтворюється в слові, знаходить відображення в агіографічній спадщині Нестора, творчості Феодосія Печерського. Через посилення антропологічної лінії в українському неоплатонізмі XIV століття мовчазне вираження цілісного єднання абсолютного та конкретно індивідуального знайшло вираження в досягненні трансцендентної глибини людини подібно образів «пустелі» чи «нерозчинної темряви» внутрішньої сутності індивіда у німецьких містиків.

Таким чином, німецька та українська філософсько-богословська думка паралельно розвивають спільні риси світорозуміння, що фундуються на візантійському апофатизмі та паламістському ісихазмі. Для ірраціонально налаштованої української ментальності це визнання нередукуючої онтологічної різниці між творчою природою Бога та створеною природою людини є знаковим зверненням до персоналістично-індивідуалізованого пошуку Божественного в людині через життєве становлення її моральності. Саме ці ідеї самоцінності внутрішньодуховного в людині і зближують українське любомудріє з німецьким містицизмом XIV ст.

Використана література 1. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. – К.:

Либідь, 2001. – 408 с.

2. Бичко Б. Генеза антропологічних концепцій католицької філософії. – К.: Інтеркрок, 1999. – 238 с.

3. Горський В.С. Історія української філософії. – К.: Наукова думка, 1996. – 282 с.

4. Григорий Палама. Триады в защиту священнобезмолвствующих. – СПб.: Наука, 2004. – 384 с.

5. Прохоров Г. Корпус сочинений Дионисия Ареопагита // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып.II (Вторая половина XIV-XV вв.). Ч.1. – Л., 1988.

6. Прохоров Г. Памятники переводной и русской литературы XIV-XV веков. – Л., 1987.

7. Чижевський Д.І. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992.

8. Хамітов Н., Крилова С., Гармаш Л. Історія філософії. Проблема людини. – К.: Наукова думка, 2000. – 272 с.

VІІI. РЕФЛЕКСІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ ФИЛОСОФСКАЯ СИСТЕМА В.Н.САГАТОВСКОГО Капитон В.П., Шубин В.И.

Нам уже приходилось на страницах настоящего альманаха давать оценку философским работам Валерия Николаевича Сагатовского. К 70летию со дня его рождения была опубликована статья Шубина В.И. «Валерий Сагатовский – русский философ и поэт» (Філософія. Культура.

Життя. - Вип.18. - Дніпропетровськ, 2002. – С. 99-110). А за год до этого редакция альманаха опубликовала статью Сагатовского В.Н. «О трагичности истории» (Філософія. Культура. Життя. - Вип.13. Дніпропетровськ, 2001. - С. 317-326). С тех пор появились новые работы российского философа антропокосмизма в кратком изложении (СПБ, 2004) и «Триада бытия» (СПБ., 2006). Кроме того, несмотря на явное замалчивание целостной философской концепции, которая разрабатывалась им в течение почти 50 лет, все же она обретает общественный резонанс.

Свидетельством тому является статья Карпицкого Н.Н. «Философское значение идей В.Н. Сагатовского» (//http//antropology/ru). В последних двух своих книгах автор попытался доопределить свою концепцию, изложенную в трилогии «Философия развивающейся гармонии» (СПБ., 1997-1999), что позволяет дать ей аутентичную оценку и выявить как решенные проблемы, так и те, что нуждаются в дальнейшей разработке.

1. Вехи биографии и творческого пути Период активного научно-философского творчества Валерия Николаевича Сагатовского приходится на последнюю треть ушедшего и начало настоящего века. Старшему поколению философов имя это хорошо известно. Педагог с длительным стажем работы, активный участник научных конференций, автор более чем 350 публикаций, как в виде статей в солидных сборниках и журналах, так и монографий – такие личности, наделенные творческим горением, незаметными быть не могут. Может быть, самым ярким в интеллектуальной биографии В.Н. Сагатовского является не послужной список: ассистент – доцент-профессор, или: кандидат наук – доктор философских наук, а именно монографии и сборники. Степени и звания не улучшают человеческих качеств, а лишь свидетельствуют о деловом успехе, в то время как монографии и сборники - индикаторы духовной синергии личности. По ним мы и будем судить о мыслителе и поэте.

Вот как сам Валерий Николаевич пишет в книге «Русская идея» о своей духовной эволюции: «Развитие мое было в чем-то достаточно типичным для недобитого и адаптировавшегося потомка инлеллигентов, а в чемто и нетипичным, ибо я никогда не был образцовым марксистом, ни последовательным диссидентом, ни просто карьеристом и обывателем... я родился в 1933 году в Ленинграде. Оба мои родителя окончили Ленинград© В.П. Капитон, В.И. Шубин, ский университет. Предки по отцовской линии – Сагатовские и Архангельские – принадлежали к духовному сословию. Сагатовский – фамилия западно-славянская («сагатий» по-чешски означает достигать). Мне известно лишь то, что прадед и дед Сагатовские жили в Саратовской губернии (откуда мой отец приехал в Петроград) и были православными священниками. Предки по материнской линии – Лукины и Кольцовы – коренные петербуржцы. Прадед Лукин был настоятелем Митрофаньевского собора, дед – офицер, участник русско-турецкой войны 1878 года, потом служил в министерстве земледелия. Отец бабушки Терентий Кольцов женился на кавказской княжне... вопреки воле ее родственников. Среди других наших родственников были и кадеты, и комиссары, но большая часть после революции пошла по бухгалтерской стезе. Бабушка по отцовской линии, хотя и была попадьей, оказалась атеисткой и революционеркой. Бабушка по материнской линии, напротив, не скрывала своего отрицательного отношения к советской власти. Отец был членом Компартии и думаю, что, во всяком случае, на первых порах, искренне разделял коммунистические убеждения. Мать больше жила внутренней жизнью, в суждениях была сдержанна, но восторга перед окружающей нас действительностью явно не испытывала. Я по своему складу больше пошел в материнскую родню.

В 1955 г. окончил философский факультет Ленинградского университета и уехал работать учителем в Горный Алтай. С 1959 г. по 1977 г. преподавал философию в Томске. Там защитил кандидатскую и в Новосибирске докторскую диссертации. Потом, пройдя по конкурсу, переехал в Симферополь, где также преподавал философию. В 1993 г. вернулся на родину в Санкт-Петербург, так как не мог смириться с проживанием «за рубежем» в качестве «мигранта-москаля». В 1961 г. вступил в КПСС и оставался в ней до ее роспуска. Вступил без особого желания, но это было условием работы в качестве преподавателя философии, а иной участи я себе не представлял.... А вот не выходил из партии вполне сознательно, считал недопустимым бежать с тонущего корабля.

Был ли я марксистом Да, поскольку не сомневался в абсолютной правоте 11-го тезиса Маркса о Фейербахе, где речь идет о необходимости изменения мира; не сомневался и в праве на революционное изменение действительности в соответствии с приговором высшей инстанции – человеческого разума. Нет, ибо никогда не признавал учения о классовой борьбе и сведения всех человеческих проблем к социально-экономическим отношениям.

... Был ли я коммунистом Да, ибо верил в те идеалы коммунизма, которые противостояли буржуазно-мещанской реальности. Нет, ибо с детства не верил в то, что реально происходило в нашей стране, и в день смерти Сталина не плакал.

... Чувствовал ли я себя русским в душе Да – в своих стихах, в проявлениях своего характера... Русская природа, русское исскуство и воспоминания детства спасли русскость моей души.... На уровне рассудка же я был вполне космополитичен.

Лед начал подтаивать в моем сознании где-то с начала 80-х годов. Я стал задумываться о действительной природе религии, о необходимости абсолютных ценностей как основы человеческого мира, о скоропалительности 11-го тезиса Маркса о Фейербахе и т.д. В общем, начался дрейф в сторону консерватизма.

Но перестройку я встретил тоже достаточно типично для советского «образованца»: с розовыми надеждами.... Резкий перелом произошел гдето к 1990 г.... Ясно увидел одну и ту же – не приемлемую для меня – бездушную суть за двумя личинами: «антирыночного марксизма» и «рыночного антимарксизма». Позднее всего, как ни странно, окончательно дошло до меня, что такое партийная номенклатура – только после августа 1991 г.

Впервые открытыми глазами, не охраняя сердце от пронзительной боли, взглянул я на то, что сделали и продолжают делать с моей страной, с моим народом. И благотворное чувство сопричастности к Родине смыло в душе всю накипь, все искусственные рационалистические построения» [с.213-216].

Эти исповедальные строки написаны в 1994 г. в послесловии к упомянутой книге «Русская идея. Продолжим ли прерванный путь» (СанктПетербург: «Петрополис», 1994). Именно в этот поздний, как и у Канта, период В.Н.Сагатовский публикует свои самые оригинальные научнофилософские труды, которые, несомненно, оставят заметный след в русской философии. Вообще-то и 60-80-е годы были творчески активными, особенно в сибирский период, когда вышла монография о систематике философских категорий и целый ряд научно-популярных книг: «Вселенная философа», «Весы Фемиды и суд совести», «Мгновенно-вечный мир души». Но оригинальные монографии, делающие честь русской философии, все-таки появляются в последние десятилетия.

Кратко о книге «Русская идея». Это в полном смысле слова произведение и философское, и гражданско-патриотическое. Автор прослеживает истоки русского национального характера и анализирует сущность русской идеи. Здесь нет ни грани национализма. Судите сами:

«Русская идея дает Ответ на Вызов современности. На тот Вызов, который бросают выживанию человечества глобальные проблемы мирового сообщества. Этот Ответ заключается в принципиальной мировоззренческой переориентации. Эта переориентация состоит не в голом отрицании ключевых ценностей Запада и Востока, но в творческом синтезе их лучших сторон как моментов нового целостного мировоззрения. Именно такого мировоззрения катастрофически не хватает как доминирующей в мире индустриальной цивилизации, так и нам – россиянам – в выборе своего пути.

В чем же существо этого мировоззрения Это мировоззрение антропокосмическое по своим основаниям, ноосферное по своей усремленности и православнохристианское по преемственности духовных традиций.

Pages:     | 1 |   ...   | 47 | 48 || 50 | 51 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.