WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 32 | 33 || 35 | 36 |   ...   | 52 |

Безумовно, пейзажний живопис не вичерпував усього розмаїття тем та образів далекосхідного мистецтва. У пошуках істинного уявлення людини про світ різні покоління на різних етапах розвитку зверталися до естетичних можливостей різних видів мистецтва: архітектури, скульптурної пластики, живопису, каліграфії. Наприклад, із запровадженням у Китаї буддизму символічний образ Всесвіту уособлювався в образах милосердних та караючих божеств, які населяли небесні та підземні світи.

Так, провідним видом китайського мистецтва ІV-VІІІ ст. є скельна храмова скульптура. У ХІ-ХІІІ ст., коли буддизм у Китаї став занепадати, носіями філософських уявлень китайців виступили живопис і каліграфія.

Особливості буддистського світогляду виявилися також в архітектурних ансамблях та декоративно-ужитковому мистецтві. Проте у період розквіту середньовічної китайської культури різноманітні види художньої діяльності були підпорядковані саме живопису. Живописне пейзажне начало визначило специфіку китайської поезії, каліграфії, ужиткового мистецтва.

Навіть в урочистому спокої й відчуженості від мирської суєти середньовічного китайського портрета відчувається вічність та гармонійність світу, що досконало виявилися у пейзажному живопису. У частковому майстер завжди бачив ціле, в незначному – значне, відтворюючи в кожній малій частинці універсальне.

Глибоким корінням живопис пов'язаний із середньовічним зодчеством Китаю. Подібно до художника-пейзажиста, який прагне не стільки фіксації конкретних деталей місцевості, скільки створення образу світу в цілому, де виборюють своє право на життя стихійні космічні начала, китайський зодчий, для якого поняття будинку поєднувалося з поняттям природного оточення, сприймав створені ним палаци та храми як невід’ємну частину неозорого природного ансамблю. У величних архітектурних комплексах Китаю, особливостями яких було використання природних просторів як живописного тла садово-паркових ансамблів, знайшов відображення всеосяжний погляд живописця на світ.

Результатом єдності буддійського світогляду та тривалих художніх пошуків стало геніальне вирішення проблеми передачі простору та часу в їх невичерпності, відтворенні картини світу в його нескінченності та багатстві на горизонтальному та вертикальному сувої. Багатометровий горизонтальний сувій розгортався в руках, даючи змогу глядачеві поступово ознайомлюватися із сюжетом, а вертикальний, який вішали на стіну, розкривав перед ним безконечність світобудови (від землі до неба і навпаки). Композиція сувою, немовби навмисне незавершена, розімкнена з обох боків, підкреслювала безмежність світу. Людина в далекосхідному пейзажі, у світлі буддійського світогляду – мізерна частинка Всесвіту, що зливається з його ритмом, підпорядковується його рухові. Філософське розуміння єдності та цілісності природи досягається завдяки тому, що художник віддає перевагу не різним фарбам, а одній туші, передаючи тонкими нюансами і небо, і воду, і кору дерев, і камінь.

Китайські художники-пейзажисти вже в VІІ ст. поряд із водяними мінеральними фарбами використовували чорну туш, що давало можливість створити єдиний цілісний образ природи. Особливість роботи з тушшю полягала в тому, що чіткий і швидкий малюнок неможливо було ані виправити, ані стерти. Склалися дві манери далекосхідного письма: одна – з точним промальовуванням деталей і форм, друга – вільна та живописна.

Однією з найхарактерніших особливостей далекосхідного живопису, що підкреслює його філософську сутність, є гармонійне поєднання в ньому поезії та каліграфії. Як у живопису, так і в поезії, що тримається на буддистських традиціях, кожен штрих, який зображує гілку дерева або персонаж, завжди має бути живою формою. Саме це прагнення до виявлення суті притаманне й каліграфії. Поезія, яка є квінтесенцією мистецтва, перетворює каліграфічні знаки (шановані, як святині) на звук. Картина не тільки стає загадковим живописним образом, а й збагачується «живими» каліграфічними знаками, що доповнюють і «озвучують» її. Поетичний напис приховував певний філософський підтекст, доповнював та розшифровував символічний зміст твору, надаючи поштовху асоціаціям і водночас приносячи у картину декоративність. Ритми каліграфічного почерку та живописного мазка нерідко були єдиними. Зображення та вірші мали однакове значення, утворюючи новий художній синтез, якого ще не знало світове мистецтво.

У китайському живопису одними із перших у світі отримали самостійне значення жанри, що на десятки століть стали традиційними. Вони розкривають філософію життя у світлі буддизму. Так, у жанрі хуа-няо («квіти і птахи») знайшли поетичне відображення далекосхідні уявлення про значущість кожного явища природи. Філософська ідея «великого в малому» виражалася в тому, що одна гілка, одна квітка або птах містить у собі Всесвіт. У цьому жанрі працювало багато живописців, з вражаючою гостротою передаючи легку пір’їну птаха, який сів на гілку; красу розквітлої півонії; сумні чари кленового листка, що в’яне. Засновниками цього жанру вважають Сюй Сі та Хуан Цюаня (Х ст.).

Згідно з буддійськими традиціями, кожний зображений природний мотив був символічно пов'язаний з побажанням добробуту, здоров’я тощо.

Так, пишна півонія символізувала знатність і багатство; стрункий бамбук – стійкість і мудрість; гранат з величезною кількістю зернят – велику родину; вічнозелена сосна – довголіття; поєднання сосни, бамбука та дикорослої сливи – вірну дружбу; персик – безсмертя та інше.

Буддійська символічність природи, філософське сприйняття часу та простору в далекосхідному живопису та поезії знайшли відображення також і в жанрі шань-шуй («гори і води»). Саме в ньому гармонійно поєднувалися філософські уявлення далекосхідних жителів про головні сили Всесвіту: величезні гори з крихітними деревцями на вершинах як уособлення чоловічих активних та світлих начал-янь, тихі озера та річкові плеса як уособлення м’якості та пасивності темних жіночих – інь.

Уся композиційна будова живопису, особливості перспективи були розраховані на те, щоб людина, яка їх сприймає, відчувала себе не центром світобудови, а лише маленькою її частинкою, підпорядкованою законам Всесвіту. Майстри далекосхідного пейзажного живопису перетворили пейзажну картину на засіб витонченого духовного спілкування, спосіб передачі почуттів, думок і символічних добрих побажань. Саме в них знайшли своє найповніше та найрізноманітніше втілення естетичні ідеали китайців.

Естетичне уміння помічати красу в усьому та відкривати її іншим, притаманне носіям культури кожного народу, але піднести його до рівня національного шляху краси спромоглися лише японці [7, с. 45]. Історія японської культури – це одвічний пошук Краси. Японській культурі притаманне олюднення, одухотворення природи. Воно має своє коріння в дзен-буддизмі, що є самостійним напрямом японського буддизму, який виник у VІІ ст. Згідно з дзен-буддизмом, світ людини і світ природи гармонійно поєднані. Людина вписується у природний світ, як будинок вписується у ландшафт. Природа є джерелом натхнення і засобом вираження людських почуттів. У природі все циклічне: одну пору року змінює інша.

Так само зароджуються, розквітають, занепадають і вмирають людські почуття.

Японські живописці використовували як просторово-повітряне середовище білу матову поверхню рисового паперу, що не віддзеркалювала світло та легко вбирала в себе і туш, і зернисту шовкову тканину. Ескізність і незавершеність, піднесені до творчого принципу, активізували уяву глядача, спонукали до філософського осмислення твору, до відчуття себе співучасником, співавтором творчого процесу.

«Первісний образ» краси ми спостерігаємо вже у дзен-буддійського філософа ХІІІ ст. Догена:

Квіти – навесні.

Зозулі – влітку.

Восени – місяць.

Чистий та холодний сніг – Узимку [8, с. 382].

Прості образи, звичайнісінькі слова невибагливо, навіть підкреслено просто поставлені поруч. Проте, зведені одне над одним, вони передають сутність земної краси. Це ніби сходження по вертикалі: щороку відбувається зміна чотирьох сезонів, однак жоден рік і жоден сезон не повторюється. У неповторності кожної миті, кожної окремої деталі, що разом народжують ціле, – таємниця краси, що народжується знову і знову. Тому і на всохлій гілці можна побачити квіти, відкрити сенс буття, почути голос беззвучного, побачити форму безформного. Наслідувати традицію прекрасного, закладену поетами давнини, робити її зрозумілою іншим – у цьому вбачали своє призначення ті, хто йшов шляхом краси. «Спинися, мить, прекрасна ти» (мо-но-но-аваре), – щомиті говорить японський митець.

Класичним жанром японської літератури, що має глибоке коріння в буддійському світогляді, є танка («коротка пісня»). У поезії танки немає рим. Кожне її слово сповнене особливого значення, будь-який натяк має бути зрозумілим, але не відразу. Танка зовсім не містить опису. Тут лише виражається ставлення поета до природи і людини. Танка – це лірична поезія у чистому вигляді. Такий вірш завжди залишає відчуття недоговореності, недочутого. Як почути «голос беззвучного» Як побачити «форму безформного» Слід лише відчути душу речей, збагнути їх приховану чарівність, роздивитись особливе у звичайному чи там, де ніхто не може його віднайти, наприклад, у шумі морських хвиль, що набігають на берег, випереджаючи одна одну, чи в краплинах роси на хризантемі осіннього ранку… Краплини дощу весняного Звисають з віт верби зеленої, Немовби Пригорщу перлин На нитку нанизали.

Краса є душею речей. Кожна річ сама по собі прекрасна і варта того, щоб бути оспіваною. Причому виявляється, що пісня солов’я, який тьохкає серед квітів, і кумкання жаби на болоті так само прекрасні, як і пісні людини. Інша лише «мова», сутність же одна й та сама. І солов’я (верхній світ), і людину (середній світ), і жабу (нижній світ) об’єднує пісня. Пісня хвилює Всесвіт, не залишаючи байдужими небо й землю, богів і людей. І на все живе пісня має благотворний вплив, допомагає йому стати досконалішим, прекраснішим, витонченішим. Усе суще має душу, а що має душу, має і власну пісню, треба лише прислухатися до порухів серця і почути її.

Ще лаконічнішим поетичним твором японців, що є сутністю буддійської мудрості, є нерифмований тривірш – хоку або хайку. Головною темою хайку є гармонійне поєднання природи й людини, а також зміни, що відбуваються в природі зі зміною пір року. Хоку в збірках поезій завжди розміщені за сезонними рубриками. У цьому вбачається глибокий філософський сенс: людина намагається злитися з природою, звільнитися від усього зайвого, випадкового. Природа в японській поезії має божественну сутність. Самі божества у хоку не зображуються. Їх присутність відчувається у підтексті кожного твору – пейзажного живопису чи поезії. На думку поетів хоку, у віршах обов’язково має бути присутнє сабі – прекрасне та пронизливе відчуття самотності, суму. Вони вважали, що зреченість, споглядання, усамітненість допомагають людині звільнитися від страждань.

Сутність хоку – в сутності буддизму. Сабі – це прихована краса, для якої характерні лаконізм, приглушеність барв, любов до старовини. Ці особливості притаманні усім видам далекосхідного мистецтва. Мистецтво і буддизм в цьому відношенні єдині. У відомому хоку Мацуо Басьо «Старий ставок» яскраво та проникливо передана уся ця єдність.

Старий ставок.

Стрибнуло жабеня.

Сплеск води.

І все! Більше нічого й не потрібно. Старий ставок, сутінки, тиша, нікого навколо. Стрибнуло жабеня, і пролунав сплеск, що розірвав тишу. Хоку і говорить про те, яка була тиша.

У ХV-ХVІІ ст. на всі види мистецтва значний вплив мала філософія джайнізму. Вона сповідувала любов до природи, простоту і моральне очищення. Саме в цей період були закладені сади Кіото (Тенріці, Сайхой, Дайсен та ін.). Якщо про культуру країни судити за її садами, Японія, безперечно, посяде одне з провідних місць у світі. Японці побожно ставляться до квітів, і не дивно, що цей народ створив сади найвишуканішої краси. Започаткована першими храмовими садами, закладеними буддійськими ченцями і прочанами, поступово вибудувалася вся прекрасна, але складна система японського садового мистецтва [9]. Найпомітнішим із джайнбуддійських садів є моховий сад храму Сайхой. У затінку сосен і кленів стелиться пухнастий килим із мохів багатьох видів. Однак у Японії є й такі сади, де немає зелені, оскільки вони створені тільки з каміння й піску. За своїм художнім задумом ці сади нагадують абстрактний живопис (сад Рьоандзі в Кіото). Рідкісною красою вирізняється витриманий у дусі класичної старовини сад Кінкакудзі. На схилі пагорба біля озера з кількома порослими соснами острівцями розташоване шатро, вкрите золотою фольгою, – «Золотий павільйон». У ХVІ ст. головними декоративними елементами японських садів були величезне каміння, рослини з різкими характерними обрисами і цикадові дерева. У ХVІІ ст. набули поширення невеличкі сади, якими можна було насолоджуватися, не виходячи з дому.

Неодмінною частиною споглядання таких садів була церемонія чаювання, що стала одним із видів національної культури Японії. З дерева, бамбука й соломи будували спеціальні чайні будиночки, що за своїм навмисне просторим оформленням нагадували хижки пустельників. Буддизм вплинув на формування унікальних, неповторних, інколи навіть екзотичних звичаїв, традицій, культів народів далекосхідного культурного регіону, що зумовлено їх своєрідним буддійським світоглядом та оригінальною психологією. До таких традицій, овіяних буддійськими легендами, належить чайна церемонія – тяною, яку з часом запозичили жителі майже усіх культурних регіонів, надавши їй своєї національної самобутності.

Чайна церемонія, відома в Японії як тяною, є естетичним обрядом, властивим далекосхідній культурі, який визначає порядок і процес чаювання подрібненого в порошок зеленого чаю матча. Як відомо, у далекосхідних жителів своя філософія спілкування з людьми – зрозуміти один одного можна й без слів, без знайомства. Подивитися на людину і зрозуміти її турботи, настрій... Наповнити мовчання інтуїтивним розумінням – у цьому особливість практики спілкування. Чайна церемонія, така багата традиціями і романтичними оповіданнями, на думку далекосхідних жителів, є справжнім мистецтвом життя, зведеним у культ. Знання її розцінюється ними як міра освіченості, це – свідчення духовної культури людини [10].

Овіяна численними легендами і переказами, чайна церемонія – зовсім не звичне чаювання. Вона вимагає дотримання найдрібніших деталей етикету як під час приготування чаю, подачі його гостеві, так і під час самого пиття. Це, напевне, найбільш самобутнє мистецтво далекосхідних жителів.

За буддійською легендою чаювання бере свій початок з Китаю, з часів патріарха буддизму – Бодхідхарми.

Pages:     | 1 |   ...   | 32 | 33 || 35 | 36 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.