WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 28 | 29 || 31 | 32 |   ...   | 52 |

Так, аналізуючи відтворення духу народності суб’єктів німецької етносоціальної спільноти, І.Кант відзначає: «…Характерная черта немца в обиходе – скромность…склонность к порядку и правилам…страсть к методичности, стремление к педантичности…сама эта педантическая форма вс же вытекает из духа нации и из естественной склонности…» [8, с.359]. Окрім цього аналізу, німецький мислитель порівнює риси характеру грецької та вірменської спільноти також шляхом осмислення своєрідності та переваг вияву духу їх народності: «…у армян, господствует какой-то торговый дух особого рода…это указывает на особое происхождение этого разумного и трудолюбивого народа, который …умеет найти радушный прием у всех народов… это доказывает превосходство их характера перед легкомысленным и пресмыкающимся характером теперешних греков…» [8, с.360].

Осмислюючи особливості ролі характерних рис різних етносоціальних спільнот, І.Кант аналізує їх вплив на формування своєрідного способу життя суб’єктів, що тим самим у процесі історичного розвитку визначає їх долю. Це робить до певної міри співзвучними переконання І.Канта та погляди М.Костомарова.

Й.Гердер вважає, що «…свою природу дух проявляет в народах…в тех либо иных формах и в зависимости от этих форм приносит пользу или вред…»[6, с.485], тобто дух народності реалізує сутність буття суб’єктів етнічного у процесі їх діяльності. Результати спільної праці Й.Гердер визначає через призму «культури»: «культура, как продукт деятельности людей и одновременно е стиль…» [6, с.631]. Особливості вияву духу народності в конкретних діях його суб’єктів згодом аналізує мислитель ХХ ст.

Р.Дж.Коллінгвуд: «…дух… проявляет себя в каких-то определенных формах, в каких-то определенных ситуациях…» [9, с.210].

У цілому «характер» є виявом особливого духовного виміру буття суб’єктів етнічного, складовими компонентами якого виступають своєрідні традиції, ідеї, цінності, ідеали, інтереси, поширені в даній етносоціальній спільності. «Характер народу» визначається його сферою розвитку культури, а в «інтеріорному» стані – головними компонентами, що існують поза межами культури як «духу народності». Сфера розвитку культури певної етносоціальної спільноти відображає результати (продукти) спільної діяльності її суб’єктів, які, власне, й поєднують їх у єдину цілісність, а згодом відтворюються в історичній пам’яті. М.Костомаров у праці «Дві руські народності» [10] аналізує своєрідність культури українців через екзистенційну глибину їх характеру. Шляхом зіставлення й порівняння особливостей характеру українців та росіян він осмислює своєрідність впливу духу народності української етносоціальної спільноти на хід її історії. Відмінність між закономірностями історичного поступу росіян та українців мислитель осмислює так: «…племя южнорусское имело отличительным своим характером перевес личной свободы, великорусское – перевес общинности… в политической сфере первые способны были создать внутри себя добровольные компании, прочные настолько, насколько существование их не мешало праву личной свободы; вторые стремились образовать прочное общинное тело на вековых началах, проникнутое единым духом…» [10, с.50].

Також М.Костомаров визначає перевагу впливу «особистої» свободи українців на такі сфери буття, як економічна й соціальна. Особливість економічної площини визначалася внутрішнім фактором – правом особистої свободи, дух якої розвинув почуття особистого права власності на землю, на відміну від общинного поземельного володіння у росіян. У соціальному бутті така риса характеру українців зумовлювалася і виявляла себе через бажання кріпосних та залежних селян за першої можливості звільнитися, тоді як у Росії представники поневоленого та залежного соціального класу не могли навіть бажати цього, оскільки уявляли власну залежність на зразок залежності поміщика від волі Всевишнього. М.Костомаров відзначає та аналізує помилковість думки, яка тривалий час побутувала у сфері панівного стану, а саме, що українська етносоціальна спільнота – народ ледачий. Мислитель переконаний, що саме прагнення до особистої свободи зумовлювало виконання українцями панських повинностей без будь-якого старання та бажання: «…упрк в лености несправедлив; даже можно заметить, что Малорус по своей природе трудолюбивее Великоруса и всегда таким показывает себя, коль скоро находит свободный исход своей деятельности…» [10, с.68].

Також М.Костомаров аналізує таку рису характеру суб’єктів української спільноти, як «індивідуалізм». Під поняттям «індивідуалізм» М.Костомаров осмислює своєрідний принцип поведінки суб’єктів етнічного, в основі якого лежить визнання абсолютних прав особистості, її свободи та незалежності від суспільства і держави. Дана властивість в основному сформувалася завдяки зовнішньому соціальному чинникові – «громаді». Самому поняттю «громада» мислитель протиставляє дефініцію поняття «міра». «Міру» М.Костомаров осмислює, як добровільне об’єднання усіх бажаючих. Образ громади фігурує в описі М.Костомаровим Запорізької Січі, де під цим поняттям осмислюється українське козацтво: «…по народному понятию, каждый член громады есть сам по себе независимая личность, самобытный собственник…» [10, с.64].

Чимало шкоди й труднощів українській долі завдає саме індивідуалізм її суб’єктів, який негативно впливав, як вважає М.Костомаров, на збереження цілісності їх історичного буття та розбудови міцної самостійної держави. Адже, на думку М.Костомарова, створення власної держави було у минулому найбільш омріяним бажанням суб’єктів української спільноти.

Проте це вимагало надання власним інтересам другорядної ролі і визначення пріоритету спільної мети. Звісно ж, М.Костомаров усвідомлює, що це призводило до неминучих суперечностей між індивідами всередині етнічної спільноти. Загалом мислитель визначає вплив даної якості на долю української етносоціальної спільноти як негативний.

М.Костомаров також визначає й самобутні риси українського індивідуалізму, що виявляється в особливостях сімейного життя хліборобської української етносоціальної спільноти як його джерелі. М.Костомаров усвідомлює основоположну роль своєрідного сімейного виховання в українських родинах, у формуванні індивідуалістичних рис її суб’єктів. Йдеться про особливий родинний «дух», який, на думку М.Костомарова, пронизаний «індивідуалізмом» – в українців та «загалом», «спільністю» – у росіян.

Феномен «спільності сімейного проживання» батьків, дітей та онуків детермінується М.Костомаровим як «велика родина», що характерно для росіян. Цій вчений «великій родині» протиставляє поняття «самобутньої малої сім’ї», формування якої починається з моменту одруження українців, які мріють та прагнуть до окремішнього (від батьків) буття власної сім’ї:

«…опека родителей над взрослыми детьми кажется для южнорусса несносным деспотизмом» [10, с.62]. Причину домінування індивідуалістичних рис у сімейно-побутовому укладі й способі життя української етносоціальної спільноти М.Костомаров вбачає у перевазі ролі саме жінки-матері у вихованні дітей. Цей факт у свою чергу осмислюється М.Костомаровим через аналіз таких норм поведінки, характеру моралі, ідеалу людини, такого ставлення українців до життя, які, на думку мислителя, є підпорядкованими нормам та ієрархії вартостей, типових для жінки, для жіночої свідомості. Цими вартостями є доброта, добродушність, лагідність, ніжність, м’якість, сердечність – ті риси українського характеру, через котрі дух народності впливає на формування індивідуалістичних (інтровертивних) тенденцій у способі життя українців. Загалом, українська сім’я мала в більшості риси матріархальної родини. Ця характерна риса української етносоціальної спільноти виявилася як глибоке, спільне шанування її суб’єктами Матері Божої. Загалом зображення Богородиці зберігається майже на всіх чудотворних іконах, а вшанування її образу сформувало духовну спорідненість суб’єктів української етносоціальної спільноти. На думку М.Костомарова, дух народності українського етносу виробив неповторну систему вартостей, серед яких однією з головних є повага до жінки. Адже Жінка-Мати символізує й саму Україну як образ Батьківщини («матеріземлі».) М.Костомаров також розвиває думку про те, що самобутність духу народності суб’єктів етнічносоціальної спільноти як джерела їх історичного розвитку визначається збереженням їхньої «етнічної самосвідомості», завдяки якій, кожен українець відчуватиме, усвідомлюватиме себе органічною частиною єдиного духовного етносоціального організму, а також уявно протиставлятиме власну спільноту усій решті подібних спільнот. Відповідно М.Костомаров визначає «етнічну самосвідомість» як усвідомлення народом власного й неповторного «духу народності», а саме власної духовної сутності, власного місця в системі взаємодії з іншими народами, своєї ролі в історії людства, а також усвідомлення власного права на вільне незалежне існування. Необхідно зауважити, що генезис самосвідомості суб’єктів етнічного реалізується, на думку мислителя, шляхом вияву таких компонентів їх духу народності, як етнонім; компліментарність; етнічні орієнтації; етнічний стереотип поведінки; етнічний темперамент; етнічні цінності та ідеали тощо. Тобто осмислення вияву духу народності суб’єктів етнічного усвідомлюється М.Костомаровим як розкриття особливостей духовного виміру їх буття, для якого характерною є цілісність найбільш сталих, унікальних і неповторних рис, ознак і явищ духовнокультурного розвитку його форм, у контексті яких формується своєрідна самосвідомість. Головне в етнічній свідомості, як вважає М.Костомаров, – це знання своїх витоків та коріння. Учений переконаний, що історія суб’єктів етнічного пізнається саме через їхню історичну пам'ять, як вияв духу їх народності. Історична пам'ять суб’єктів етносоціальної спільноти – це перш за все осягнення закономірностей їх історичного поступу. Завдяки спільній історичній пам’яті суб’єкти етнічного ідентифікують себе з єдиним цілим, а спосіб життя власної спільноти сприймають у поєднанні з рідним краєм.

Важливу роль відіграє збереження суб’єктами етнічної спільноти почуття духовної любові до рідної землі та свого народу, у процесі яких і усталюються риси їх «образу», такі, як патріотизм і духовна цілісність. Це усвідомлення даною етносоціальною спільнотою власної неповторності та самобутності виявляється через протиставлення особливостей власного етнічного характеру своєрідному духові народності іншої спільноти. Такі духовні носії етнічної самосвідомості, як індивід, етнос, народ, нація виступають водночас і як інформаційні носії самобутнього духу народності їх буття. К.Ясперс слушно відзначає: «На уровне духа каждый индивид выступает как момент в жизни целого…народа, нации…и если индивиды как представители «сознания вообще» связаны между собой тем, что есть в них тождественного, то в качестве носителей духа они объединены тем органичнее, чем своеобразнее каждый из них…» [15, с.252]. Тому самобутність духу народності кожної етносоціальної спільноти визначається своєрідністю її етнічного характеру, ядром якого є самосвідомість його суб’єктів.

Аналіз М.Костомаровим хоч і не первинного, та все ж значного впливу природних умов на своєрідність етнічного характеру українців є співзвучним із осмисленням даного феномену німецьким мислителем Й.Гердером. Аналізуючи взаємозв’язок природних факторів із особливостями суттєвих рис етнічного характеру слов’ян, Й.Гердер зазначає, що за своєю природою українці ніколи не прагнули до підкорення інших етносоціальних спільнот: «…их спокойное, бесшумное существование было благодатным для земель, на которых они селились. Они любили земледелие, любили разводить скот и выращивать хлеб…» [6, с.470]. На думку Й. Гердера, найбільше вплив природних та географічних умов відобразився на формуванні таких характерних рис суб’єктів української етносоціальної спільноти, як їх миролюбність, слухняність та покірність, гостинність, милосердя: «…вс это способствовало их порабощению… так, как они не имели воинственных государей и готовы были лучше платить налог, только чтобы землю их оставили в покое…» [6, с.471]. Й.Гердер осмислює вплив зовнішніх (природних) та внутрішніх (духовних, екзистенційних) чинників на своєрідність та самобутність розвитку усіх форм буття суб’єктів етнічного. Але до деякої міри перебільшення впливу «ландшафтно-кліматичних» факторів відрізняє аналіз Й.Гердера від рефлексії М.Костомарова.

Проте до поглядів останнього близькі переконання М.Бердяєва щодо особливостей впливу зовнішніх просторів на генезис характерних рис духовного виміру буття російської етносоціальної спільноти: «Есть соответствие между необъятностью…бесконечностью русской земли и русской души, между географией физической и географией душевной… в народе есть такая же необъятность, безграничность, устремленность в бесконечность, как и в русской равнине…» [3, с.5]. Російський мислитель аналізує феномен «суперечливості» духу російського народу, специфіка якого була зумовлена географічним фактором: «…Русский народ есть не чисто европейский и не чисто азиатский народ. Россия соединяет два мира. И всегда в русской душе боролись два начала, восточное и западное…» [3, с.5].

М.Бердяєв вважає, що така антиномічність, яка типова для усіх сторін російської дійсності, визначає як матеріальну, так і духовну сферу життя російського народу, впливаючи на формування рис його національного характеру.

М.Костомаров також порушує питання: «Що є запорукою розвитку та збереження самобутнього духу народності етносоціальної спільноти» У даному контексті мислитель головну роль вбачає у почутті ідентичності суб’єктів даної цілісності. Проте в силу об’єктивних обставин (перебування України під владою іноземних держав, поділ її території тощо) поняття «ідентичність» практично не використовувалося і не мало необхідного духовного плацдарму для власного формування в самосвідомості українців.

Pages:     | 1 |   ...   | 28 | 29 || 31 | 32 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.