WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 27 | 28 || 30 | 31 |   ...   | 52 |

Амбивалентность позиции М.Хайдеггера и состоит в том, что вряд ли найдется человек в конце ХХ – начале ХХІ веков, который мог бы обоснованно утверждать, что техника не перестала быть средством и не стала целью, что все в человеческой жизни, да и сам человек подвержен тотальному исчислению и учету и т.п. Все это так, но причину можно найти в изначальном прагматизме человека, который не исчерпывается экзистенциалом «забота». «Политика меркантилизма», способ построения македонской фаланги, экономическая система Генуэзского государства, технология деления ядра урана, самолет братьев Райт, операционная система персонального компьютера – это явления одного ряда, результат деятельности человеческого разума, которому свойственно думать о выживании, и, таким образом, о развитии и улучшении. Для М.Хайдеггера все это – результат субъект-объектной парадигмы, приведшей к первенству сциентизма и отчуждения человека от опыта собственной экзистенции. И здесь М.Хайдеггер амбивалентен – с одной стороны, нельзя не согласиться с тем, что его оценка действительности верна, но, с другой стороны, истинность этой оценки не может легитимизировать способ ее обоснования. Причина этому может быть найдена в специфике методологии М.Хайдеггера – в экстраполяции феноменологического видения со сферы онтологии (бытия, экзистенции), которая позволяет выделить модусы бытия, горизонт его понимания и т.д. на предметную сферу культуры и истории. Феноменологическое видение сущности становится способом познания сложных систем предметностей, и в фундаментальной онтологии конструктивно решалось снятие противопоставления субъекта и объекта познания вместе с проблемой эпистемической верификации. В своем опыте поиска метафизических основ западноевропейской цивилизации, которые уходят корнями в древнегреческий опыт философского мышления, М.Хайдеггер приходит к адекватной оценке современности (Ge-stell, технизация, отчуждение человека, Das Man), что подпадает под феноменологическую очевидность, но причинно-следственные связи, дедуцируемые М.Хайдеггером из концепта «судьба бытия», состоящая в его «забвении», согласно принципу системности включают в себя значительно больше факторов, чем непосредственно метафизические. Первобытный человек понятия не имел о субъектобъектной парадигме, когда создавал наконечник для копья из куска кремня, структура римского легиона создавалась не согласно требованиям мифологического мировоззрения и не по советам греческих философовпереселенцев, а исходя из принципа прагматической целесообразности; да и техника ХХ века была создана большей частью из-за военных заказов.

Более того, реалии сегодняшнего дня позволяют надеяться на возможность выхода из порочного круга, создаваемой культурой индустриального периода – реалии информационного общества, ориентированного на личностное творчество, хоть и под властью «исчисления». По-видимому, М.Хайдеггер оказывается участником в споре Шпенглер-Тойнби в смысле дедуктивного и эмпирического методов познания истории и при этом исходит скорее из дедуктивной методологии, предполагающей создание идеального конструкта, некоей парадигмы, а потом – легитимизацию ее с помощью ссылок на эмпирические данные. Примечательно, что, несмотря на то, что М.Хайдеггер открыто крайне негативно оценивал работу О.Шпенглера «Закат Европы», его ученики и современники отмечают, что за этим отношением стояло нечто большее, чем неприятие его концепции – а, скорее, сожаление, что его мысли были выражены другим и ранее. В этом пункте М.Хайдеггер допускает определенную непоследовательность – проводя радикальную интерпретацию (деконструкцию) традиции, претендуя на революционное новаторство в методологии, М.Хайдеггер в общем фрейме исследования формально остается приверженцем континентальной традиции дедуктивного рационализма. Вряд ли можно как-то критически оценивать результаты, которых достиг М.Хайдеггер в своих исследованиях, касающихся феноменологического анализа Dasein, но вряд ли будет абсолютно неправильным суждение, утверждающее, что, несмотря на всю радикальность и новаторство прежде всего М.Хайдеггера и в меньшей степени Х.-Г.Гадамера, экзистенциально-феноменологический и герменевтический методы, примененные на практике, в частности в предметном поле истории античной метафизики, представляют собой дедуктивные абстрактные схемы, довлеющие над реальной традицией. Используя дистинкцию категорий «смысл» и «значение», можно утверждать, что «значение» поисков М.Хайдеггера и Х.-Г.Гадамера амбивалентно и противоречиво, а «смысл» - предельно эвристичен, т.к. соответствует и, более того, радикализует природу историко-философского исследования, феноменологически проясняя латентные его механизмы.

Использованная литература 1. Лаврухин А.В. М.Хайдеггер в интерпретациях Х.-Г.Гадамера // Гадамер Ханс-Георг. Пути Хайдеггера: исследования позднего творчества. - Мн.: Пропилеи, 2005. – 220 с.

РОЗУМІННЯ М.КОСТОМАРОВИМ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВПЛИВУ ХАРАКТЕРНИХ РИС «НАРОДНОСТІ» УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ НА ЗАКОНОМІРНОСТІ ЙОГО ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ Федюк В.Ю.

У статті зроблено спробу осмислити своєрідність розуміння М.Костомаровим значення впливу «духу народності» української етносоціальної спільноти на хід її історичного розвитку.

Звернення до проблеми аналізу головних концептуальних засад осмислення М.Костомаровим особливостей виявів духовного виміру буття суб’єктів української етносоціальної спільноти розкриває значення впливу його компонентів на своєрідність закономірностей її історичного розвитку.

У поглядах українського мислителя ключовим є питання: як саме дух народності здатний реалізувати власні впливи в історичному бутті суб’єктів етнічного М.Костомаров, розкриваючи зміст даної проблеми, вважає, що дух народності реалізує власну сутність в способові життя етносоціальної спільноти через вияв характерних рис її суб’єктів. Саме своєрідність характеру суб’єктів етнічного як вияв духу народності в способі їх життя й визначає, на думку мислителя, особливості їх історичної долі. М.Костомаров переконаний, що історичні обставини лише актуалізують, порушують певні проблеми, а «народний характер» здатний відігравати у їх вирішенні ключову роль. Тому, досліджуючи й осмислюючи дух народності як духовний вимір буття української етносоціальної спільноти й виразник цілісності й самобутності її суб’єктів, М.Костомаров прагне осягнути значення цієї самобутності й цілісності саме в реальному способі їх життя через аналіз своєрідних рис характеру українців.

Даної проблеми, осмисленої М.Костомаровим, досі ще не торкалася українська історико-філософська думка. Це зумовлює необхідність шляхом історико-порівняльного й герменевтичного аналізу розкрити осмислення М.Костомаровим таких питань: «Якими є українці», «Яким є український характер», а також «Які особливості його впливу на хід історії».

Поняття «характер» етносоціальної спільноти український мислитель осмислює як своєрідний духовний феномен, який відображає особливості вияву духу народності в способі життя її суб’єктів. Дух народності, на думку М.Костомарова, формує спільні характерні риси суб’єктів етнічного, єднає й утримує «народ» як цілісну духовну спільноту, забезпечуючи збереження й розвиток її «духовного укладу»: мови, релігії, мистецтва, історичної пам’яті, звичаїв і світоглядних переконань. Таке розуміння М.Костомаровим «духу народності» є співзвучним із аналізом даних дефініцій Г.Гегелем. Останній взаємопов’язує концепцію «духу народності» із осмисленням історичного розвитку, що визначається ним як діалектика © В.Ю. Федюк, свідомості Духу. Загалом поняття «дух» Г.Гегель вживає при аналізі етносоціальної спільноти, вважаючи національний дух запорукою цілісності суб’єктів етнічного. Г.Гегель «реалізацію духу» осмислює як вияв конкретних прагнень народу у його багатовимірній діяльності. Відповідно М.Костомаров констатує, що «…в явлениях самобытной жизни явно высказывается своеобразный дух, господствующий в общественном строе края и в складе понятий…, управляющий событиями…, составляя источник его силы, доблестей и слабостей…» [10, с. 24-25]. Г.Гегель розкриває одну із найважливіших особливостей будь-якого народу, а саме: народ лише тоді є «народом», коли усвідомлює свою духовну спільність і соціокультурну цілісність. М.Костомаров також близький до такого переконання Г.Гегеля, бо осмислює «народний дух» як серцевину й духовно-культурне ядро розвитку суб’єктів етнічного. Найбільш яскравою співзвучністю в історіософських поглядах обох мислителів є розмежування таких понять, як «дух народу» та «душа народу». Г.Гегель певною мірою суперечливо, однак досить чітко розмежовує дефініції «духу» і «душі»: «Дух відрізняється від душі, яка є немовби щось середнє між тілесністю та духом, або є з’єднуючим началом між ними… Дух як душа занурений у тілесність, і душа є животворне начало тіла…» [5, с.264]. М.Костомаров також вважає, що: «…душа народной жизни есть самосознание народности…духовный состав души народной… образует нрав и характер народа…» [10, с.15].

Визначаючи поняття «душа народу», М.Костомаров аналізує в основному ірраціональні, екзистенційно-метафізичні риси суб’єктів етнічного, компоненти яких він осмислює як ознаки їх ментальності. А феномен «дух народу» подає як сутнісну ознаку, яка не лише визначає цілісність етносоціальної спільноти, її самобутність, але й зубумовлює її генезис. Через призму духу українського народу виявляється своєрідність характеру та способу мислення його суб’єктів.

Співзвучними із переконаннями М.Костомарова є погляди М.Бердяєва. М.Бердяєв розмежовує поняття «дух» і «душа»: «Прежде всего необходимым является определение принципиального отличия «духа» от «души». Душа принадлежит природе, е реальность является реальностью природного порядка…» [1, с. 26]. Однак, на думку мислителя, «душа есть нечто иное… в природном мире, чем тело и материя… дух изнутри соединяется с душой, преображая душу» [1, с. 26]. М.Бердяєв наближається аналізом до історіософських поглядів М.Костомарова у детермінації «характеру народу»: «Дух создат форму…характер человека, народа… Характер обнаруживается прежде всего в отношении к окружающей среде…» [2, с.28]. Загалом, дух народності, на думку М.Костомарова, відтворює особливості способу життя суб’єктів української етносоціальної спільноти, тієї чи іншої форми їх буття, втілюючись у своєрідному характері даної спільноти, який пов'язаний із глибинно-психічними процесами.

М.Костомаров вважає, що в українській душі глибинні психічні процеси сформували інтровертність характеру суб’єктів української етносоціальної спільноти, які занурювалися у внутрішні переживання. Дух народності українців як інтровертів за характерними рисами, на думку М.Костомарова, вплинув на пасивність суб’єктів у суспільному житті. Натомість дух народності росіян, як вважає мислитель, спрямовувався назовні, на світ об’єктів, через властиву суб’єктам екстраверсію, активність у політичному контексті власного буття. Суб’єкти української етносоціальної спільноти, на думку М.Костомарова, схильні до мрійництва і фантазії, віруючі, довірливі, доброзичливі, не схильні до насильства, працьовиті, індивідуалісти і в сімейному, і в суспільному житті. У контексті такого протиставлення виявів духу народності росіян і українців, як екстравертність та інтровертність характеру суб’єктів даних спільнот М.Костомаров протиставляє такі поняття:

- перевагу «поезії» (в українців) – «прозі» (в росіян);

- «естетику» – «практичності»;

- «красу» – «ужиточності»;

- «ідеалізм» – «матеріалізму»;

- «м’якість» – «твердості»;

- «ніжну мрію» – «творчій тузі».

Усі ці протиставлення українським мислителем осмислюються як особливості вияву самобутності духу їх народності. Сучасний український дослідник І.Бичко висловив і співзвучну думку щодо характерних рис інтровертності українського способу життя, які сформувалися під впливом історичних обставин: «Історичні обставини…зумовили утвердження певного стилю життя…» [4, с. 25], а саме: замкнутості вдачі суб’єктів, їх настороженістю до навколишнього оточення, звичкою відповідати питанням на питання, зануренням у проблеми внутрішнього життя. Звісно, такі риси характеру суб’єктів української етносоціальної спільноти визначаються М.Костомаровим як своєрідність духу їх народності.

М.Костомаров аналізує характер як вияв компонентів внутрішнього духовного виміру буття українського народу, для суб’єктів якого «дух» є «трансценденцією», а «екзистенцією» виступає «душа».

М.Костомаров роль духу народності осмислює як збереження ним єдності й цілісності усіх форм буття українців (етнічного, народного, національного). На думку М.Костомарова, особливості характеру українського етносу зумовлювалися своєрідним становленням і розвитком «духу» його народності від нижчих щаблів до вищих, у площинах розвитку усіх його форм – «етнічного буття», «народного буття» й «національного буття».

Для зародження і розвитку нижчого щабля «етнічного буття», як вважає мислитель, характерним є «образование народности… молодость, свежесть народа» [10, с.14], початок формування й генезису етнічної культури східних слов’ян. Відповідно, поступове становлення культурної єдності східнослов’янської етнічної спільноти нерозривно було пов’язане із наявністю спільних своєрідних внутрішніх і зовнішніх рис, якими визначався її «етнічний характер». Аналізуючи даний феномен, М.Костомаров відзначав, що, незважаючи на територіальні кордони (окремішніх земель), етнічна єдність між давньоруськими племенами, суб’єктами етнічного, ґрунтувалася на основі «…единства событийности истории, усвоения одного имени Руси; общих побуждений… обстоятельств своеобразного духа…» [10, с.24-25]. На перший план домінуючими виступають соціальні фактори: історична пам'ять, етнонім, емоційно-вольова спрямованість, інтеграція і розвиток яких, на думку М.Костомарова, є компонентами духу народності. Досить співзвучним із поглядами М.Костомарова є аналіз одного із його ідейних послідовників – М.Грушевського, який до етнічних компонентів «характеру» суб’єктів етнічного також відносить «…його волю і свідомість, готовність працювати і боротися за добро краю… мову, віру й звичаї» [14, с.23] як найхарактерніші вияви духу їх народності.

Досить детально на аналізі особливостей характеру різних етносоціальних спільнот як виявів духу народності їх суб’єктів спиняється німецький мислитель І.Кант. Він перш за все вказує на існування спільного характеру суб’єктів етнічного: «…если каждый отдельный человек в нации старается иметь свой особый характер (как у англичан), то аффектация характера и есть именно общий характер народа…» [8, с.350]. І.Кант також (як згодом і М.Костомаров) бачить ті чи інші характерні риси суб’єктів етнічного як вияви духу їх народності в способові життя даної спільноти.

Pages:     | 1 |   ...   | 27 | 28 || 30 | 31 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.