WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 22 | 23 || 25 | 26 |   ...   | 52 |

Російський мислитель-символіст Вячеслав Іванов рефлективне осмислення поетичного передбачення виводить із характерного для сучасної йому епохи релігійно-естетичного розуміння самої суті символа. Він писав: «Если символ – иероглиф, то иероглиф таинственный, ибо многозначащий, многосмысленный» [4, с. 86-87].

Згідно із ученням В. Іванова, символи – не продукт людського творіння, а знамення божественного походження. Символам притаманна онтологічна самостійність та комплекс значень, що по-різному розкриваються на різних рівнях буття і свідомості. Онтогносеологічні характеристики символа, за Івановим, взаємообумовлені, оскільки зумовлені божественною природою символічного: «всякий истинный символ есть некое воплощение живой божественной истины» [5, с. 646-647]. Онтологічно ж символ В.

Іванова являє собою ідеальну пусту форму, «через которую течет реальность, то вспыхивая в ней, то угасая, – медиум струящихся через нее богоявлений» [5, с. 646-647].

Буття символу Вячеслав Іванов визначає як «умовно-онтологічне» по відношенню до нижчого та як «меонічне» стосовно вищого, божественного. Тобто для людини-субєкта пізнання символу виступає як знамення, як одкровення. Водночас для сфери божественного символ є формою вираження.

В осмисленні Вячеславом Івановим символ насичується релігійномістичним змістом, розширює семантичне поле до явища теургічного. Художнє, естетичне Вячеслав Іванов цілком розглядає як конкретний випадок творчості релігійної: «поскольку религия есть, прежде всего, чувствование связи всего сущего и смысла всяческой жизни» [4, с. 86-87]. Філософ апелює до історії різного роду мистецтв, що первинно зародилися в синкретизмі міфології, у контексті архаїчної релігійності. Символічне для Вячеслава Іванова – це спогад про архаїчну поезію (прапоезію), про її первинні завдання, смисли й засоби.

Вячеслав Іванов визначальною ознакою істинного мистецтва вважає наявність так званого «теургічного томління», спрямованого на одухотворення виявів матеріального. Він розмірковує над існуванням двох основних способів, шляхів, що ними йшла людина-творець (митець) до здійснення такого одуховнення. Перший – магічний – примушував індивіда використовувати чари та закляття, тоді як другий – теургічний (так званий «теургічний перехід», трансценс) Іванов визначає як «непосредственную помощь духа потенциально живой природе для достижения ею актуального бытия» [5, с. 649]. На шляху теургічного одухотворення твору (поетичного тексту) митець-теург переживає акт співзвучності власного духовного світу (за В. Івановим – душі) до вищого начала. Цей шлях – ідеал істинного мистецтва, шлях теургії.

Вячеслав Іванов в авторській філософії розглядає поетичне пророкування – теургію – як несвідомий творчий контакт поета із надприродними силами, що викликаний релігійною вірою, глибоким містичним баченням субєкта творчості (релігійний аспект акту поетичного передбачення) та вторинним, похідним від цієї віри та бачення натхненням (естетичний аспект). Намагання поета в теургічному поетичному акті вийти за межі феноменальної реальності Іванов вважає найбільш істинним аспектом творчості. Теургія у його розумінні – це дія, що насамперед позначена печаттю божественного [5, с. 646]. Вона передбачає як ідеал вихід поета за межі символів, трансценс: «… выход желанный и для художника как такового, потому что там символ становится плотью, и слово – жизнью животворящею, и музыка – гармонией сфер» [5, с. 646].

Поетів-пророків як носіїв божественного одкровення Іванов називає теургами [5, с. 538-539]. Їх він вважає істинними міфотворцями. Призначення поета – бути теургом, все інше є відхиленням від першозаданого шляху: «Поэт – всегда религиозен, потому что – всегда поэт; но уже только «рассеянной рукой» бряцает он по заветным струнам, видя, что внимающих окрест его не стало» [3, c. 130-132].

Ставлення до міфології у Вячеслава Іванова особливе. Російський мислитель вбачає у міфі перш за все сакральну іпостась «яснобачення віри».

Він оцінює міф як спогад про містичну архаїчну подію (праподію); поетично визначає його як таїнство космічного порядку. Відміфологічна прапоезія первісно являла собою ритмічну систему магічних заклять, що, відповідно до магічно-поетичного світобачення, забезпечували усталений звязок між сферами природного та надприродного. Мову первісних поетичних сакральних текстів Вячеслав Іванов порівнює з «мовою богів».

Засобом осягнення істини міфотворчості В. Іванов вважає поетичну інтуїцію. Така інтуїція онтологічно присутня лише в процесуальному акті теургічної творчості. Інакше істини найвищого порядку не осягнути: «Явственного прозрения в мистерию брака между Логосом и Душою Земли – в народном мифе и быть не может; и старуха, ломая ковригу, расскажет только далекую и неверную, при всей своей великой ознаменовательной правдивости, «сказку» про перья Жар-птицы» [4, с. 86-87].

Теургічна творчість – поетичне передбачення – у живій естетикорелігійній вітальності світовідчуття Вячеслава Іванова не є спекулятивним пустим теоретизуванням. У ньому В. Іванов вбачає засіб глобальної світової перебудови. Поет-пророк і теург у ненасильницькому акті пізнанняпрокування прозріватиме майбутнє. І в такому діалозі людини з Богом життєтворчість буде буттям природним і цілісним: «Глина сама будет слагаться под его перстами в образ, которого она ждала, и слова в созвучия, предуставленные в стихии языка. Только эта открытость духа сделает художника носителем божественного откровения» [4, с. 86-87].

Висновки. Поетичне передбачення в рефлексивному осмисленні російського релігійного філософа Вячеслава Іванова постає як вияв теургічної творчості. При цьому естетико-релігійний феномен поетичного передбачення знаходить вираження у продукувальному та одночасно пізнавальному процесі символічної поетичної творчості. Онтологічні засади поетичного передбачення, на думку оригінального російського мислителя, криються у розумінні природи символу та в архаїчних глибинах міфу та прадавньої поезії. Гносеологічно теургія є вираженням істини в акті переосмисленого Божественного одкровення – теургічного трансценсу. Субєкт поетичного пророкування – теург – переживає акт співзвучності власного духовного світу до вищого начала. Цей шлях – ідеал істинного мистецтва, шлях теургії. Головне завдання поетичного передбачення як творчостітеургії у вченні Вячеслава Іванова-символіста воістину глобальне це органічне трансформування людини і світу, переведення їх у більш високий буттєвий статус.

Перспективи подальших розвідок. Результати дослідження можуть бути застосовані для подальшого поглибленого комплексного вивчення явища поетичного передбачення як ірраціональної форми прогностичної свідомості.

Використана література 1. Белый А. Символизм как миропонимание. – М. : Республика, 1994. – 286 с.

2. Даль А. В. Толковый словарь.– М.: Госиздат национальных и иностранных словарей.– 1955.

3. Иванов Вяч. Борозды и межи. – М.: Мусагет, 1916. – 268 с.

4. Иванов Вяч. Две стихии в современном символизме // 3олотое руно. – 1908. – № 3-4. – С. 86 – 87.

5. Иванов Вяч. Собрание сочинений: В 6-ти т. – Брюссель, 1971. – 1987. – 3200 с.

6.Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: СЭ, 1973.

7. Современный философский словарь / Под ред. В. Е. Кемерова. – Мн.: Панприт, 1998. – 680с.

8. Ямвлих. О египетских мистериях. / Пер. с древнегреч., вступительная статья Л.Ю. Лукомского. – М.: Изд-во Х.Г.С., 1995. – 288 с.

9. Bychkov V. V. Icon. – URL: http:// www. philosophy.ru/ library/ Texts in English and other languages. htm.

ЖАН ЖАК РУССО О СУЩНОСТИ МУЗЫКИ Комисаренко А.Н.

В эстетике Ж.Ж. Руссо проблема музыки занимает одно из центральных мест наряду с проблемой литературы и драматургии. Этому и посвящена статья.

Жан Жак Руссо был одним из ярчайших представителей французского просвещения. Талантливый мыслитель, философ и писатель, Ж. Ж. Руссо оставил заметный след в мировой эстетической мысли. Рассуждая о природе человека, он затронул глобальные проблемы развития общества, культуры, стремился развязать некоторые морально – нравственные задачи, освещая их через призму своих философских идей.

Культура французского Просвещения 18 ст. была предтечей первой буржуазной революции в стране. Это было хаотическое, противоречивое и сложное время, когда в обществе перемешались многочисленные философские идеи, политические тенденции и эстетические теории. Такая же хаотичность и противоречивость характерна и для всей философской концепции Ж. Ж. Руссо. Его взгляды и эстетическая система явились продуктом своего не стабильного времени, когда Франция была на распутье и борьба разных социальных слов была также противостоянием моральных убеждений и многочисленных направлений в искусстве. Единственная идея, объединявшая всех философов того времени – это идея Просвещения – наивно-утопическое убеждение, что знания и разум способны изменить человека, который по своей естественной природе является добрым. Проблема личности и уровень его образования, широта взгляда и объм знаний были в центре философских проблем той эпохи. Моральное благо как бы выводилось через обучение, воспитание и образование. Идеальное общество мыслилось как сосуществование воспитанных, культурных, знающих людей.

Естественно, деятели Просвещения не могли обойти стороной искусство, сущность которого была центральным предметом для осмысления и анализа. На искусство, как на один из высших продуктов человеческой деятельности и идеал прекрасного, возлагались большие надежды в плане преобразования несовершенства социального мира.

На фоне этих социальных, философских, и эстетических противоречий французского Просвещения, философские взгляды Ж. Ж. Руссо являются всеобъемлющей рефлексией и рациональным анализом основных этика – эстетических тенденций того времени.

Актуальность данного исследования обусловлена этикоэстетическими моментами и играет большую роль в педагогической практике. Ситуация, которая сложилась в современной культуре, связана с усилением гуманитаризации образования, когда большой акцент делается на духовной сфере личности. Образная сторона мышления и эмоциональный © А.Н. Комисаренко, мир человека с его ассоциативной рецепцией словесных, изобразительных и звуковых символов, становятся объектами глубоких исследований для философов, педагогов и культурологов. С другой стороны, когда формируются новые постмодернистские подходы к осмыслению искусства в целом и эстетического понимания художественного образа, философское исследование творчества Ж. Ж. Руссо обосновано необходимостью нового переосмысления литературного наследия великого француза. Таким образом, исследование философского творчества Ж. Ж. Руссо в контексте понимания музыкального феномена соответствует актуальным потребностям современности и связано: 1) с философско-эстетическими аспектами рефлексии музыкального феномена в истории мировой мысли; 2) с решением педагогических проблем эстетического формирования личности, ибо зачастую музыкальный феномен обходится стороной в процессе изучения этико-эстетических дисциплин, а весь акцент чаще переносится на живопись, архитектуру или литературу.

Цели и задачи заключаются в теоретико-философском исследовании следующих положений: 1) необходимо выявить и проанализировать в эстетике Ж. Ж. Руссо непосредственно философскую интерпретацию понятия «музыка»; 2) подтвердить и обосновать концепцию философа о взаимосвязи языка и музыки; 3) определить, как Ж. Ж. Руссо трактовал и понимал само понятие «музыка» и как осмысливал философскую сущность музыкального искусства. Конечной целью данной работы является решение проблемы: что есть философская сущность музыки с точки зрения Ж. Ж. Руссо.

Предметом исследования выступает музыка сама по себе, как часть искусства, данный нам феномен в чувственно-слуховом восприятии, но и как специфическая форма мышления. Объектом исследования выступает эстетическое мировоззрение Ж. Ж. Руссо и то, как рефлектирует музыкальная теория в свете его просветительских идей.

Степень теоретической разработанности проблемы: существует целый спектр исследований, связанных с философско-эстетическим учением Ж. Ж. Руссо. В отечественной литературе (М.Ф. Овсянников, Ю.Б. Борев) чаще всего акцентируются моменты размышления Ж. Ж. Руссо о взаимосвязи языка и музыки, о роли мелодии и гармонии, но не датся полного, всестороннего анализа его философского понимания сущности музыкального феномена. Освальд Шпенглер вообще считал творчество Ж. Ж. Руссо началом умирания западноевропейской культуры из-за его идеи «возвращения к природе» [6, с. 375]. В других исследованиях акцентируются лишь дидактические, морализаторские, и просветительские стороны творчества великого француза [3]. Зарубежные исследователи, в частности Philip M. Soergel, делают акцент на полемике между Ж. Ж. Руссо и Ж. Ф. Рамо (не менее значительным композитором и авторитетным теоретиком французской музыки 18 ст.), в которой философ «отстаивал идею превосходства артистического творчества над формами, в которых оно выражено» [7, с. 310]. Но сама сущность музыкального феномена в свете философских идей французского мыслителя остатся до конца не освещнной и нерешнной. Очевидный пробел ясно демонстрирует отсутствие конкретного и всестороннего анализа музыкальной эстетики в трудах Ж. Ж. Руссо. В то же время, можно отметить, что музыкальная эстетика великого француза выходит далеко за пределы простой механической и языковой трактовки музыкального феномена.

Его философско-эстетическое исследование музыкального искусства также затрагивает проблемы композиции (Ж. Ж. Руссо дат советы начинающим музыкантам), педагогики, в конце-концов, рассуждая над сущностью музыки, Ж. Ж. Руссо приходит к анализу проблемы внутреннего мира личности, е души, физического здоровья, к решению глобальных проблем современного ему социума.

XVIII век был для французской музыки не простым, ибо долгое время вокруг не велась ожесточнная полемика. «Полемика велась не только по поводу ценности спецификой французской музыки; речь шла также об оценках прошлого и настоящего французской оперы.<…>Противоречие консервативного и прогрессивного направлений, размежевавшихся в ходе подготовки буржуазной революции во Франции, проявляется в противостоящих друг другу партиях приверженцев оперы-сериа и оперы-буф французского и итальянского вкуса» [2, с. 225]. Засилье итальянской оперы не давало возможности самобытному развитию национальной музыкальной школе, тем более, конфликт усугублялся и с точки зрения философско-эстетического осмысления музыкального феномена. Происходило непримиримое противостояние консервативных и прогрессивных направлений как в музыкальных вкусах всей Франции, так и в эстетикофилософских концепциях.

Pages:     | 1 |   ...   | 22 | 23 || 25 | 26 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.