WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 21 | 22 || 24 | 25 |   ...   | 52 |

Обґрунтовуючи теоретичні і філософські положення національного оновлення, Куліш звертає увагу на те, що українці, існуючи в територіально-культурному просторі Європи, успадкували звичаї, традиції сусідніх народів. Тут логічно виникає питання: чи можливе вироблення національної ідеї без урахування того, що «національне» не існує як даність, скоріш це певна історична перспектива Національне самоствердження – необхідний компонент політичної перспективи, це виділяє Україну із геополітичних впливів великих країн, які вбачали в ній необхідний елемент своєї міцності. Російське суспільство обачливо слідкувало за зближенням України з Європою, усіляко цьому перешкоджаючи. Саме «російськість» українців – це політична доктрина і практика прилучення до великодержавних інтересів монархічної Росії, при цьому «російськість» мала вплив у популяризації російських духовних вартостей серед українців, але «монархізм» азіатського «московського» типу не зміг прижитися в ментальності демократичних «європейських» українців. Українці не заражені ідеями «монархізму». Куліш зазначав, що демократичні традиції були взяті з минулого, це традиції, які існували в Стародавній Греції і Римі, Візантії і Київській Русі і закономірно приживалися на Україні. Демократизм росіян теж вийшов з європейської традиції і тісно пов’язувався з демократичними рисами відродження в ідеях кириломефодіївців»: …історичні умови на Україні склалися таким чином, що більша кількість українців формувалася не в одній, а в двох паралельно впливаючих культурах, і в цім факті необхідно бачити не недолік, а скоріш гідність» [7, с. 180].

У деяких моментах Куліш іронізує з того, що «мова Московщини» завжди вважалася загальнослов’янською і тенденційно пов’язувалася з мовою старослов’янської доби Київської Русі, тому тут існує не пріоритетний вибір мови, а певна мода на російську мову, культуру, яку започаткували українці: «Порідшало вас, земляки мої, на Вкраїні; перемішалися ви з усяким язиком, а найбільш між тими, котрі повинні б вперед вести, вийшло з них таке, що ні до якого плем’я не пристануть; чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляються. Бо живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москаль по-московськи; тільки наш брат, українець, носить навиворіт свою одежу. Підбита, бачте, московською китайкою, або німецькою чи французькою матерією, то що вже против підбою Не обидив Господь нічим України, які квіти цвітуть у нас! Які пісні співають!» [1, с. 55].

Україна в XIX ст. вступила в суперництво з цивілізованими державами, що набирали сили; з одного боку Україна політично, економічно і духовно була часткою Російської держави, а з іншого – російський традиціоналізм був тісно пов’язаний з історичними формами азіатської (східної) традиції північного слов’янства з центром – Москвою. Східний вплив отримав початки в Росії з монголо-татарської доби, дух державності і народного характеру речей був закладений міцною течією централізму, деспотизму і устремління до завойовницької політики, приєднань до імперії малих народів. Східна політика Росії з XVI-XVII ст. отримала розвиток в XVIII ст. і виявлялась в західних завоюваннях. Росія, безпосередньо зіткнувшись з Європою, керувалася при цьому принципами «східної» політики: встановлення деспотичної владності, самодержавно-кріпосницької системи на землях українців, поляків, білорусів, татар, литовців, естонців, молдаван. На думку Куліша і діячів Кирило-Мефодіївського братства, сама Україна стала експериментальною територією, де викорінювалися досягнення героїчної «свободи», а в XVIII ст., минула українська державність стала «нонсенсом» в понятті самодержавства.

В ідеях Кирило-Мефодіївського братства концентрувався досвід демократичного мислення, робився акцент на об’єднанні передової української інтелігенції. Їх ідеї просвітництва мали гуманістичні засади, при цьому права громадянства повинні стояти на першому місці, зазначалися КирилоМефодіївці у своїх програмних документах. Ці ідейні положення були гіпотетичними, вони ще не визріли в тогочасній суспільній свідомості українців, але вони спиралися на досвід національної історії і демократичної державності в країнах Західної Європи та США.

Європейські держави започаткували принципи державності, виборність органів влади, свободи і права людини тощо. Демократизм кириломефодіївців ставав ідеологічною перспективою демократизації суспільної свідомості, ними заперечувався династичний характер наслідування влади, вони усіляко боротися проти олігархічності і бюрократизації управління.

Ідеї українського демократизму стали основною формою самовияву народної ініціативи, самовияву в конкретних діях. Куліш робить вимір «духовного» рівня свідомості українців, звертаючись до конкретної людини.

Він зауважує, що людина, її душа – складні поняття філософського аналізу, саме «мікросвіт» кожної людини і є суттєвістю її буття, не тільки як спосіб її діяльності, але «буття» реальне, що відображує рівень і спрямованість світогляду. Тому розібратися в суб’єктивному світі людини означає вийти на вищі сфери соціальної свідомості, а в перспективі пояснити окремі сторони «суб’єктивної» діяльності в межах людської солідарності. Як писав папа Іоанн Павло ІІ про перспективи єдності українців у європейському світі: «Більше, ніж коли-небудь, необхідно визнати, що вшанування людської гідності і справжньої свободи не може бути перерване ніяким кордоном, особливо ж кородом, що проходить через європейський континент. І більше, ніж коли – небудь необхідно зрозуміти, що Європа у її тісних кордонах, з її спадковою культурою і цивілізацією може будувати своє майбутнє лише на основі непохитних моральних принципів і у тому разі, якщо творча праця евангельського духу не припинеться через захворювання і поневолення людей і народів» [7, с. 72].

П. Куліш наголошував на впливах інтересів «вищої» влади з боку самодержавної як типу державного деспотизму, яка не сприймалася українцями, тому їх свідомість не могла стати активною формою колективної свідомості, бо для цього був необхідний певний рівень соціального мислення. Російська ідеологічна концепція «слов’янського» союзу не використовувалася в політичних ідеологіях національної свідомості українців, але така державна ідеологема протистояла демократизації, відчувався певний тиск на права особистості.

П. Куліш ставив питання про залежність до рівня національної самосвідомості від рівня життя більшості народу, це важливо в методологічнопізнавальному розвиткові і наукових вивченнях народознавства. Він написав багато праць, присвячених розкриттю тих рис народного характеру, які домінують у психології українців. Учений показав, як патріархальний тип життєдіяльності українців логічно зумовлював вироблення у них типу мислення, пов’язаного з осілим способом життя, де їх приватновласницька ідеологія базувалася на бажанні «мати свою хату, подвір’я, сім’ю, майно» (це соціально-духовні вектори, ними зумовлювався розвиток національних традицій, звичаїв і світогляду).

У підсомку слід зауважити, що для Куліша пробудження України із «могильного» сну повинно було стати «альфою і омегою» життєвого шляху, адже практичними діями потрібно було доводити громадянськість, патріотизм, любов до України, бо українці – це не «окрема даність», а це діяльність з тим, щоб бути українцем. Але мислитель доводить, що замикатися на культурному націоналізмові не слід, бо «культуропатріоти» не обмежуються рамками національної історії, а розширюють пізнання, засвоюючи основні досягнення людства. Куліш доводить, що створення української еліти як творчого «суб’єкта культурного народу» повинно стати пріоритетним у формуванні національності, а державність має виявлятися як форма ствердження національних витоків української нації.

Використана література 1. Дорошкевич О. Куліш і Милорадовичівна. – К.: «Слово», 1927.

2. Киевская старина.- К., 1898. -Кн. IV.

3. Кулиш П. Поляки об украинцах 17 янв. 1862. – СПб, 1862.

4. Кулиш П. Польская колонизация Юго-Западной Руси – СПб, 1874.

5. Кулиш П. Предшественники казацкого батьки. – СПб, 1874.

6. Сидоренко С. Независимость от здравого смысла // Звезда. – 1996. – № 4.

7. Федоренко П. Іоанн Павло ІІ та його роль в історії... //Сучасність. – 2006. – №10.

ГІЧНИЙ СМИСЛ ПОЕТИЧНОГО ПЕРЕДБАЧЕННЯ У РОБОТАХ ВЯЧЕСЛАВА ІВАНОВА Журавель О.Л.

У статті проаналізовано особливості релігійно-естетичного осмислення поетичного передбачення у філософському доробку В. Іванова. Розкрито змістове наповнення поняття «теургія». Визначено роль символу в рефлексивному осмисленні поетичного передбачення як вияву теургічного.

Постановка проблеми. Одною з актуальних проблем сучасності є проблема прогнозування майбутнього. Оскільки сучасне гуманітарне знання виявляє значний інтерес до ірраціональних форм і методів пізнання, вважаємо доцільним дослідити історико-філософську рефлексію поетичного передбачення як ірраціональної форми прогностичної свідомості.

Поетичне передбачення – форма передбачення, що являє собою пізнавально-продукувальний акт такого змісту: субєкт пізнання – поет – методом поетичного акту (трансцендентного поетичного екстазу, поетичного трансу, «божественної», чи «священної» нестями, акту несвідомої творчості) епістимологічно та творчо опановує обєкт пізнання, що належить до сфери майбутнього і не є, отже, обєктивно наявним - пророкує. Результатом і продуктом поетичного передбачення є формальне його вираження – образно-символічне поетичне пророцтво.

Предметне поле досліджуваного нами явища поширюється на сфери не лише філософського знання, але також на естетику, літературу, мистецтвознавство, психологію, релігієзнавство. Глибокий історикофілософський аналіз проблеми зумовлює правомірність дослідження релігійно-естетичної рефлексії поетичного передбачення, що є виразною насамперед у роботах російського мислителя Вячеслава Іванова.

Ступінь розроблювання теми. Рефлексивне осмислення поетичного передбачення у певних виявах ми знаходимо у ряді вітчизняних та зарубіжних досліджень (О. Забужко, К. Шудря, К. Хюбнер). До розуміння ролі символічного у поетичному пророкуванні наближалися такі дослідники, як К. Г. Юнг, Ф. В. Й. Шелінг, Л. Бенуас. Власне теургічній інтерпретації поетичного передбачення окрім, В. Іванова, приділили увагу В. Соловйов та М. Бердяєв.

Метою наукової статті є визначення теургічного смислу поетичного передбачення як предмета естетико-релігійної рефлексії у філософському доробку Вячеслава Іванова.

Основна частина. На рубежі ХІХ – ХХ століть проблема поетичного передбачення стала предметом виразної рефлексії російської філософськокультурницької думки. Між небесним і земним світом російська православно-філософська думка споглядала сповнену трагічності віддаленість.

Ланкою сполучення, містком між цими далекими світами, на думку російських філософів, може бути мистецтво, поезія у найглобальнішому, загальнолюдському масштабі. Російська релігійна філософія кінця ХІХ – поча© О.Л. Журавель, тку ХХ ст. центрується навколо концептуального осмислення поезії та поетичного передбачення як вияву теургічного (грец. theos - бог, ergon - робота; букв. – боготворчість).

Спершу спробуємо розкрити зміст, обсяг та функціональну спрямованість поняття теургії, теургічного. Словники подають декілька визначень теургії, серед яких найзагальніше – розуміння теургії як еволюційного світового процесу за перманентної присутності у світі Бога (теурга) [7]. Теургічне зорієнтоване на потенційну онтологічну можливість дива у світі як форми боговиявлення, а отже – і на здійснення Божественного одкровення. Витоки теургії сягають архаїчних містеріальних культів.

На нашу думку, найдокладніший аналіз проблеми теургії свого часу (у IV ст.) був здійснений філософом Ямвліхом Халкідським, котрий у рамках теургії послідовно витлумачує магічні та релігійні ритуальні дії давньоєгипетського міфологічного культу. Метафізичне осмислення явища теургії засобами еллінської філософської спадщини виражає себе у поступовому розширенні Ямвліхом функціональності субєкта теургії від жерця до тлумачника священних пророчих текстів. При цьому теургію неоплатонік рефлективно осмислює як акт (процес) єднання із Абсолютним благом, під час якого душа призвичаюється до іншої (божественної) дійсності: «...боги... сияют светом, будучи милостивыми и благосклонными к теургам, призывая к себе их души, управляя их единением с собой и приучая их, пусть даже пребывающих в телах, отделяться от тел и приближаться к своему вечному умопостигаемому началу». [8, с. 116-117].

Іще Ямвліхом було помічено і зазначено, що проблему теургії не доцільно відділяти від проблеми символу. Останній в акті теургії виступає посередником між світом людським і світом божественним: «Ибо, даже когда мы не мыслим, условные знаки сами по себе делают свое дело, и неизреченная сила богов, к которым восходят эти знаки, узнает свои изображения сама по себе, но не потому, что побуждается нашим мышлением» [8, с. 136]. Філософ-неоплатонік наголошує на ірраціональній природі символа та на його надприродних властивостях.

Ямвліх розглядає передбачення майбутнього як таке, що цілком перебуває в руках божественних сил і від субєктивної волі людини-пророка не залежить зовсім: «это действие не человеческое, а божественное и сверхъестественное, посылаемое сверху, с неба, оно идет впереди в согласии с собственной природой, нерожденное и вечное» [8, с. 148]. Інформацію про майбутнє, її форму і обсяг, так само, як і сам дар пророкування, Ямвліх Халкідський вважає наданою богами. В акті теургічного воззєднання пророк – знаряддя проголошення божественної волі. Богонатхненність він не відділяє від божественної гармонії, що присутня в акті теургії. Відблиски такої гармонії пробуджують в людині божественні образи.

Учення про теургію, символи та передбачення в контексті російської релігійної філософії переосмислюється як креативний акт, за посередництвом якого Бог репрезентує себе у світі. Онтологічно акт теургії є вираженням божественного та водночас – доказом існування Бога. Гносеологічно ж являє істину в акті Божественного одкровення. Аксіологічно одкровення у теїстичній системі відліку є теургічно виділеним актом.

Поетичне передбачення, представлене у міфо-релігійному контексті, є екстатичним трансцендентним актом пізнання майбутнього (божественної волі). Субєктом такого акту є натхненний поет-пророк, а результатом – одкровення у формі поетичного тексту, що всотує сакральні інформативні відомості про майбутнє. Російська релігійна філософія успадковує визначене розуміння поетичного передбачення від попередніх етапів релігійної рефлексії. Відтак, трансцендентну природу цього явища релігійні філософи кінця ХІХ – початку ХХ ст. (насамперед Вячеслав Іванов, Володимир Соловйов, Микола Бердяєв) прирівнюють до власне теургії.

Pages:     | 1 |   ...   | 21 | 22 || 24 | 25 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.