WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 19 | 20 || 22 | 23 |   ...   | 52 |

Відомі «дві догми емпіризму» якраз і наголошують на твердих постулатах, згідно з якими висловлювання є істинним, по-перше, завдяки мові, якою сформульовано, по-друге – в силу фактів, які описує. Як відомо, саме така позиція верифікованості наукового знання та зіставлення його теоретичних положень з дійсними фактами була спростована фальсифiкацiонiзмом, у рамках якого вказується на те, що в науці немає твердо встановлених наукових фактів, тобто того незаперечного емпіричного базису, який є відправною точкою індуктивної процедури створення системи знання [8].

Коли йдеться про можливі висновки з наукової теорії та ціннісні орієнтації дослідників, то тут консенсус і наукове взаєморозуміння часто виявляються неможливими. Справа в тому, що наукова реальність, безумовно, виводиться зі спостережень, але не збігається з ними. Судження виникають не безпосередньо на підставі чуттєво отриманої інформації – вони є наслідком певної обробки та тлумачення інформації нашим розумом.

Мовний аспект відсутності єдиної підстави та співмірності в науці у ХХ ст. неодноразово досліджувався як у рамках лінгвістики, так і філософії мови (структуралізму та логічного позитивізму). З одного боку, теорія лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа поставила наукове співтовариство перед проблемою принципової відсутності компромісу у формалізованих результатах науки. З іншого – роботи К. Леві-Строса позначили становлення структуралізму як методу і відкрили можливість його застосування до аналізу як соціокультурних явищ, так і явищ науки, продемонстрували зумовленість мислення рівнем безсвідомих структур. Та й у рамках неопозитивізму на всіх його етапах постійно наголошувалось, що слова та факти, описані ними, залежать від ціннісних орієнтирів «соціуму-носія мови» та нормативних орієнтирів самої науки. Тому науковий факт ніколи не є вільним від мови, її структури, розвитку та трансформації, ідеалів, норм та соціальних цінностей. Це підтверджується перш за все принциповою неспростовністю якраз ненаукових концепцій, далеких від ідеалів науковості.

Їх не можна спростувати фактами, оскільки вони переважно фактами не оперують.

Саме собою наукове пізнання не є ні моральним, ні аморальним актом, але йому притаманні відповідні ціннісні потенції, що виявляються в процесі взаємодії творця наукових істин. За часів Бекона та Декарта принциповим було визначитись із роллю науки та наголосити на її незалежності від суб’єкта та процедур і характеру діяльності останнього. Сьогодні ж, коли наука має інституційний статус і сприймається як соціальна реалія, її головним методологічним завданням стало збереження як самоцінність.

Наука як система знань, що відповідають критеріям об’єктивності, адекватності, істинності, змушена відвойовувати собі автономне поле для діяльності і право бути нейтральною відносно ідеологічних та соціальних критеріїв. Але в сучасному надміру заполітизованому та медійному світі це вдається не завжди. Сьогодні найважливішою соціальною претензією щодо науки є переконання в тому, що наукові знання формуються в аксіологічному просторі культури і не можуть бути ціннісно нейтральними. Звідси й дискусійне питання про ціннісний статус істини – найважливішої мети науки. У неопозитивізмі дана теза була переосмислена в контексті протиставлення істиннісних і ціннісних суджень. Еволюція позитивістської методології науки призвела до часткового визнання ролі цінностей у науковому пізнанні.

Класичний ідеал природничонаукового знання міг ігнорувати цінності, що не впливало на досягнення головної мети – об’єктивного, достовірного знання. Гуманітарне знання, що постало на протилежному полюсі, взяло на себе відповідальність за суб’єктивний світ особистості, моральноестетичне, метафізично-релігійне освоєння дійсності, сферу екзистенційних оцінок і цінностей. У процесі такої поляризації знання виникла спокуса провести чітку демаркаційну лінію між «когнітивним» і «ціннісним». А позаяк ідея в основі своїй хибна, створюється міф про позаціннісний статус істинного знання. Він відіграє і позитивну роль, оберігаючи сферу наукового дослідження від некомпетентного втручання чужих їй інтересів і цінностей.

Важливим фактором для становлення інституту науки, її ідеалів і принципів є вплив християнства на ідеали раціональності. Багато в чому саме норми християнського світогляду мали вирішальний вплив на формування ідеалів, норм і цінностей західної науки. Йдеться, зокрема, і про важливість таких аспектів християнського світогляду, як віра в раціональну організацію Всесвіту (Фома зі своїм п’ятим доказом буття Божого в цьому сенсі є оформлювачем одного з основних принципів західноєвропейського ідеалу науковості).

Науково-технічний погляд на світ, спрямованість на активне перетворення світу є значущими рисами техногенної цивілізації, сформованої європейськими ідеалами науковості, починаючи з ХVІІ ст. Відтоді у науці постійно спостерігається посилення раціоналістичних пріоритетів і їх вплив на зміни способу життя, типи комунікації та, зокрема, ціннісні установки людини. Наукові революції знаменують не лише нове ставлення людини до природи, але й корегують усталені моделі типу особистості та способу її мислення. У сучасних світоглядних орієнтаціях особливого значення набувають ціннісно-цільові структури, які призводять до виникнення нових світоглядних установок. Нормативність науки повинна полягати не лише у дотриманні статусу самоцінності і не лише у задоволенні цікавості вченого у процесі пізнання. Нормою науки повинна виступати відповідальність її основних фігурантів за ту реальність, яка продукується у процесі дослідження. Звісно, важливо чітко усвідомлювати, якою мірою наука є відповідальною за наслідки використання її досягнень, але в будьякому разі це переконання повинно перерости із статусу загальнолюдської, соціальної цінності у статус норми науковості. Змінюючи масштаби та напрями наукового дослідження, наукове пізнання повинно навчитись передбачувати характер та інтенсивність їх впливу на світ. Незважаючи на переконання ряду науковців про принципову неприйнятність як критеріїв науковості відносно суспільних відносин, так і суспільно-гуманістичних цінностей відносно наукового пізнання, наука як втілення вищої раціональності здатна впорядкувати усю сферу людської діяльності і поновити статус цінності у соціальній, політичній та правовій сфері життєдіяльності людства.

Використана література 1. Степин В. Теоретическое знание. – М.: Прогресс, 2000. – С.188.

2. Будко В.В. Философия науки. – Харьков: Консул, 2005. – С.242.

3. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2000. – Т. 3. – С.107.

4. Проблема ценности в философии. – М.-Л., 1966.

5. Новая философская энциклопедия: В 4-х томах. – М.: Мысль, 2000. – Т. 2. – С.553.

6. Гейзенберг В. История квантовой теории / Физика и философия.

Часть и целое. – М.: Прогресс, 1989. – С.17.

7. Putnem H. Realism and reason. – Cambridge University Press, 1983. – P.184–204.

8. Поппер К. Логика и рост научного знания. – М.: Мисль, 1983. – С.240.

ІІІ. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДУХУ ТА ТІЛА:

ФІЛОСОФІЯ ДЕКАРТА Й СУЧАСНА ФРАНЦУЗЬКА ФІЛОСОФІЯ Астахова Т.Г.

У статті аналізуються філософські погляди Декарта про синергетичний характер духу й тіла та модифікація його філософії в сучасній метафізиці.

Проблема визначення людини в межах соціуму, антропологічна проблематика-одна з центральних для європейської філософської думки. «Від Протагора вона іманентно присутня як неодмінна компонента філософської рефлексії культурно-історичних епох. У сучасній зарубіжній філософії сформувалися й стрімко еволюціонують англо-американська культура, німецька філософська та французька структурна антропологія» [1, с.109]. Проблема людини, співвідношення духу та тіла має в них своє певне тлумачення. Вирішити цю проблему намагався й Рене Декарт та його послідовники, представники сучасної французької філософської традиції.

Ступінь розроблення теми. Оформленням предметного базису нашого метафізичного дискурсу ми найбільш зобов'язані роботам: Декарта, Гольбаха, Ламетрі, Гельвеція, Мерло - Понті, Ніколь Лоро, Люс Іригаре, Катрин Мілло, Сари Кофман, Жака Рансієра, Марка Ришира, Жана - Луї Кретьєна тощо.

Так, для матеріалістичної думки епохи Відродження була характерна натуралізація поняття душі, що у Франції найбільш яскраво було виражено у вченні Монтеня, котрий відкидав думку протиставлення людини, наділеною душею істоти. Природі. Він стверджував залежність душі від тіла як природного утворення.

Ламетрі, представник французького матеріалізму XVIII століття, не бачить можливості розглядати душу як особливе явище нематеріальної природи, що одухотворює тіло людини: «Душу, звільнену за допомогою абстракції від тіла, настільки неможливо собі уявити, наскільки й мерію, яка немає форми. Душа і тіло були створені одночасно, нібито одним помахом руки» [4, с.65].

Гольбах, характеризуючи найважливіші моменти залежності психічних процесів від соматичних, стверджував, що «...душа складає частину нашого тіла, та її можливо відрізнити від нього лише в абстракції,...

вона є теж тіло, але те, що розглядається у відношенні деяких функцій чи здібностей, котрими наділила людину особлива природа її організації» [3, с.134].

Що стосується визначення душі як сукупності низки функцій, то воно характеризує свідомість як таку: «Душа є людина, що розглядається у співвідношенні до її здібності відчувати, мислити й діяти певним чином, © Т.Г. Астахова, яке витікає з його власної природи, тобто з його властивостей, специфічної організації та тривалих чи виникаючих модифікацій, котрі відчуваються даною організацією під впливом діючих на неї явищ»[3. с.139]. Гольбах виражав загальне всім французьким матеріалістам моністичне бачення:

«Людина є суто фізична істота; духовна людина – це та ж сама фізична істота, яка розглядається під кутом бачення, тобто по відношенню до деяких способів дій, обумовлених особливостями її організації» [3, с.60].

Іншої точки зору дотримується Рене Декарт, котрий створює свою філософію: механістичний натуралізм, з позицій якого він трактує тіло та ДУХ.

Отже, метою нашої роботи є саме аналіз філософських поглядів Декарта стосовно синергетичного характеру суб'єктивного та об'єктивного, ідеального та матеріального, а також модифікації його філософії в сучасній метафізиці.

Французький мислитель, розриваючи тіло та душу людини на дві субстанції, розглядав їх з позиції гострого дуалізму. Тіло, на його думку – високоорганізована субстанція, «машина, набагато складніша, ніж ті, що можуть бути створені людьми». Крім того, душа як необхідна категорія людського завжди відчуває вплив тіла – машини, з котрим необхідно зв'язана, опрацьовуючи отриману інформацію, вона завжди знаходиться в залежності й у той же час маніфестує тілесній категорії про необхідні, значущі аспекти її самореалізації. Тілесна категорія доставляє необроблений, чистий матеріал, частковий, проте суттєво значущий для душі, котра у свою чергу перетворює його у цілісні образи, складні фігури. Як результат, душа виступає простим утворенням порівняно з тілом, хоча мислення та розум належать їй, і процеси, що виконуються нею, часто не піддаються поясненню, вони абстрактно – ірраціональні, тобто більш ускладнені.

Виявляється, проста структура в управлінні більш стійка й може вільно керувати складнішим утворенням, у нашому випадку – тілом з вузьким профілем діяльності (рефлекторним), хоча й виявляється пов’язаною з другою невіддільно.

Додекартова філософія стверджувала, що ідеальна основа людського вічна. З позиції Рене Декарта існування душі безпосередньо залежить від роботи «машини», що дає всьому організмові тепло, без якого мисляча субстанція реалізувати себе не може, оскільки «... моє я, душа, котра робить мене тим, чим я є...» [2, с.126].

Тіло мислитель характеризує продовженою в часі та просторі категорією, але мислячою, а душу відповідно наділяє контрарними характеристиками. Виступаючи всупереч своїм попередникам, він висуває тезу про залежність афективних станів від руху чи дій тіла, «що для душі є пристрастю, для тіла взагалі буде дією», аргументує фізіологічний базис пристрастей, показуючи, яким чином все складне різноманіття пристрастей може бути зведене до рівня основних елементарних афектів: здивування, любові, ненависті, бажання, радощів та смутку.

Рефлексія проблеми тіла як матеріальної основи вираження людського Я, критика щодо його ролі для людини, співвідношення духовного та тілесного актуальні й сьогодні.

Продовжуючи традиції французької філософії, сучасники розкривають нові аспекти в осмисленні людського тіла. Паскаль Енгель у «Вступові у філософію розуму» пропонує тези, що стосуються взаємоперебігу розуму та тіла, а також природи розумових процесів; пропонує форму онтологічного вирішення проблеми «розум–тіло», констатує залежність розумової діяльності від фізичних факторів.

Жак Рансієр, Марк Ришир, Жан - Луї Кретьєн досліджують питання «тіла слів» у різних сферах суспільного життя, зокрема Марка Ришира цікавить «трансцендентальне его» як джерело будь-якого утворення думки, а також проблема діалогу філософії слова й тіла в політичному житті.

Жан-Луї Кретьєн під впливом критики Домініка Жаніко намагається дати визначення потойбічного життя як Божого дару, збагнути загадку людського тіла - загадку наполегливого тяжіння да надлишковості, що криється у «страхові красивого», розглядає людину як «буття-у-світі». Мерло-Понті, аналізуючи тілесність, у свою чергу виділяє проблему «аналітичного тіла», що тісниться між двох амбівалентностей: духовного тяжіння та правової норми.

Ніколь Лоро, Люс Іригерей, Катрин Мілло, Сара Кофман – жінкифілософи – роблять критичний аналіз проблеми гендерних характеристик та ролей. Люс Іригерей виступає на захист наших тіл проти небезпеки руйнації як результату низької сексуальної культури, що призводить до неосмисленого використання технічних засобів, метою створення яких є лише прибуток.

Дені Камбушне пропонує роботи, присвячені аналізу умов становлення ідола культури, визначеного як «тіло філософії для всіх», зосереджує увагу на переосмисленні картезіанського трактату «Пристрасті душі», пропонуючи пом'якшення дуалістичного протистояння між душею і тілом.

Висновки. Тіло людини в синергії з душею у філософії Декарта виступає наріжним фактором в утвердженні людської можливості пізнавати світ, об'єктивну реальність, «хоча б частково».

Pages:     | 1 |   ...   | 19 | 20 || 22 | 23 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.