WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 18 | 19 || 21 | 22 |   ...   | 52 |

«Возникновение нового типа рациональности, – пишет В.С. Степин, – не уничтожает исторически предшествующих ему типов, но ограничивает поле их действия» [13]. В этой связи следует отметить, что при переходе от классической науки через неклассическую к постнеклассической последовательно возрастают масштабы, в которых проявляют себя интеграционные и дифференциальные тенденции в развитии научного познания. В классической науке масштаб синтеза интеграции и дифференциации ограничивается уровнем научной теории, в неклассической науке он соответствует уровню развивающейся научной дисциплины, на постнеклассическом этапе синтез интегрально-дифференциальных процессов охватывает науку в целом. Современная наука неуклонно интегрируется во все сферы общественной жизни, она включена, отмечает В.С. Степин, в «процессы решения проблем глобального характера и выбора жизненных стратегий человечества» [14]. Постнеклассическая наука, по словам В.С. Степина, становится «одним из важнейших факторов кросскультурного взаимодействия Востока и Запада» [15].

Все процитированные выше высказывания В.С. Степина характеризуют только один аспект постнеклассического синтеза интеграционных и дифференциальных процессов – «внешнюю» интеграцию науки в систему формирующейся в настоящее время общечеловеческой, «планетарной», как говорил В.С. Степин, культуры. «Внутренняя» интеграция науки, помимо возрастания уровня системных взаимосвязей между различными областями знания, выражается в формировании единого этоса науки, в движении к единству аксиологических оснований научного познания. «Внутренняя» интеграция науки не ведет ни к унификации знания, ни к единообразию методов, но она неуклонно ведет к унификации требований ко всем, кто занимается научной деятельностью. Суть этих требований – высокая социальная ответственность и высокий профессионализм, позволяющий ученому безошибочно отличать новизну научной идеи от профанации и паранаучного мифа. Таким образом, одним из следствий «внутренней» интеграции науки является ее «внешняя» дифференциация от всего массива вненаучного знания, и в первую очередь, от паранаучной мифологии.

В последнем из процитированных высказываний В.С. Степина латентно содержится мысль о том, что в «кросскультурном» диалоге между Западом и Востоком постнеклассическая, то есть современная, наука «говорит» от имени Запада. Здесь следует сделать уточнение, учитывающее «внутреннюю» интеграцию научного познания. Современная наука – это антидогматическая, критически рефлексируемая, принципиально незавершенная, но имеющая интенцию к интеграции, кумулятивно развивающаяся система эксплицитного знания. В современных условиях слова «коллективный разум» и «логос науки» уже не воспринимаются как метафоры. Первое понятие отражает коллективную природу научного творчества и тот факт, что наука – уже не индивидуальное ремесло, а общественное производство знаний, включающее в себя развитую систему разделения труда и, как говорят сегодня, «замкнутый цикл расширенного воспроизводства интеллекта». Логос науки технически «материализуется» как всемирная инфраструктура научных коммуникаций и постоянно обновляющийся всемирный банк знаний. Поэтому наука не делится на западную и восточную, традиционную и нетрадиционную, ортодоксальную и неортодоксальную, как это часто бывает представлено в околонаучной публицистике. Неортодоксальная наука – бессмысленное, противоречивое словосочетание, как и расхожий сегодня термин «эзотерическая наука» – там, где есть эзотеричность, нет науки, и наоборот. Критерий эпистемологической открытости знания указывает на то, что наука по своему определению и предназначению есть «знание для всех». Научно-гуманитарные концепции в различных культурных регионах могут отличаться по выбору приоритетных проблем и некоторым присутствующим в них следам национальных традиций, но научность как таковая, хотя бы в гуманитарной сфере, не может быть ни западной, ни восточной, ни какой-либо иной.

Использованная литература 1. Депенчук Н.П., Крымский С.Б. Интегративная тенденция в развитии знания // Единство научного знания. – М.: Наука, 1988. – С. 132.

2. Там же, с. 133.

3. Там же, с. 145.

4. Там же, с. 132.

5. Никифоров А.Л. Основы дифференциации наук // Единство научного знания. – М.: Наука, 1988. – С. 118.

6. Чепиков М.Г. Интеграция науки: философский очерк. – М., 1981. – С. 271.

7. Абрамова Н.Т. Монистическая тенденция развития знания // Вопросы философии. – 1982. – № 9. – С. 86.

8. Депенчук Н.П., Крымский С.Б. Интегративная тенденция в развитии знания // Единство научного знания. – М.: Наука, 1988. - С. 145.

9. Никифоров А.Л. Основы дифференциации наук // Единство научного познания. – М., 1988. – С. 131.

10. Смирнов В.А. Логические методы анализа научного знания. – М.:

Наука, 1987; Анисов А.М. Концепция научной философии В.А.Смирнова // Философия науки. – 1985. – Вып. 2. – C. 5-28.

11. Наука и технология в ХХ веке. – М., 1972. – С. 207.

12. Степин В.С. Теоретическое знание. Структура и историческая эволюция. – М.: «Прогресс-Традиция», 2000. – С. 712.

13. Там же, с. 713.

14. Там же, с. 713.

15. Там же, с. 714.

НОРМАТИВНІ ЗАСАДИ МЕТОДОЛОГІЇ НАУКОВОГО ЗНАННЯ Стояцька Г.М.

Розглядаються ключові аспекти проблеми норми в контексті сучасної філософії та методології науки. Здійснюється філософський аналіз ролі аксіологічного аспекту в сучасних методологіях наук.

Сьогодні, за техногенної доби, наука є альфою та омегою людського буття. Останні триста років саме наукові знання відігравали вирішальну роль в інтелектуальному, технічному, соціальному прогресі. Дослідження методів та підходів до вивчення ціннісних орієнтацій методології науки в умовах суспільства, що трансформується, є одним із актуальних завдань.

Вивчення нормативів та ціннісних орієнтацій у філософії науки є традиційним. Про це свідчать праці таких видатних учених, як Ф.Адлер, С.Бакіров, М.Бахтін, М.Бубер, В.Віндельбанд, Н.Гартман, І.Т.Касавін, М.В.Попович, Г.Ріккерт та ін. Процес оновлення методологічної культури сучасної науки постійно аналізується і в працях вітчизняних філософів науки, зокрема І.С.Добронравової, А.Т.Ішмуратова, О.М.Кравченка, С.Б.Кримського, В.С.Лук’янця, Л.В.Озадовської, М.В.Поповича, В.Л.Чуйка.

Наука сьогодні розвивається, з одного боку, в межах глибокої спеціалізації, з іншого – на перетині міждисциплінарних сфер, що свідчить про її інтегративний характер. Втім, усі наукові знання так чи інакше відповідають певним стандартам та цілком достеменним підставам. Основними з таких, зокрема, називають: наукову картину світу; ідеали та норми пізнання, характерні для даної епохи і конкретизовані в рамках певної сфери; філософські підстави [1]; ціннісну незалежність науки; неупередженість;

безкомпромісність; відданість науковим традиціям; толерантність тощо [2].

Ми звикли вважати, що значущість та цінність наукової діяльності відкривається у контексті оцінки явищ та практики з позицій критеріїв та норм науки. Втім, у самій методології науки занадто мало уваги приділяється дослідженням понять «норма» та «нормативність», а унікальний змістовний потенціал поняття «норма», його методологічні можливості ще й досі належною мірою не з’ясовані. Методологічна рефлексія європейської філософії відводить поняттю норма функцію еталона, або зразка, відповідно і дослідження є цінним лише тоді, коли воно відповідає не будь-якій, а © Г.М. Стояцька, лише благій меті, в якій міститься евристичний потенціал «реалізації смислу людського буття» [3]. Ця тенденція, номінально беручи початок у філософії Арістотеля, проходить через догмати схоластики, методологічні пошуки Р.Декарта та Ф.Бекона, аксіологію І.Канта, нормативно-ціннісні концепції неокантіанців. У своїй зацікавленості питанням нормативності науки не є винятком і сучасний етап філософської рефлексії. Прикладами варіантів понять «норма» та «нормативність» як підставами науки можуть виступати: «методологічні програми» конвенціоналізму, «протокольні функції» (Віденський гурток), періоди панування «нормальної науки» в межах існуючої парадигми (Т.Кун), «жорстке ядро» дослідницьких програм (І.Лакатос) та ін.

У той самий час цінність наукового дослідження визначається не лише культурним контекстом епохи, прийнятими нормами науковості, а й усією шкалою загальнолюдських цінностей. Підтвердженням цього є й так звана «аксіологічна хвиля» в сучасній науці і техніці, культурі й освіті.

Cьогодні дедалі більше науковців апелюють до вселюдських цінностей, намагаючись осмислити не просто взаємозв’язок науки і загальнолюдських цінностей, а з’ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання.

Наявність у науковому пізнанні норм, які переважно не суперечать соціокультурним та загальнолюдським цінностям, зумовлює структурованість, системність та впорядкованість самих результатів науки. З цієї ж точки зору науково ціннісним вважається підтвердження або спростування певної наукової теорії в рамках процесу пізнання (фактично, вплив експерименту на стереотип мислення або наукову парадигму). Відповідно шкала ціннісних орієнтацій у науці формується самою наукою та її головними фігурантами – вченими.

Найбільш поширене розуміння наукової нормативності – переважно об’єктивістське (емпіричне), а саме – з’ясування, наскільки реальний досліджуваний об’єкт знаходиться у межах норми. Втім, даний підхід не дає підстав вважати саму науку найвищою цінністю, переконання в чому є традиційним для європейських ідеалів раціональності та й для пострадянської методології науки [4]. По-перше, він не диференціює ані ті об’єкти, які відповідають вимогам нормативності, ані ті, що знаходяться за її межами. По-друге, очевидним є залежність наукового дослідження та його результатів не лише від наявного матеріалу, але й від засобів та прийомів, обраних шляхів (методів) та ціннісних орієнтирів. У цих компонентах критерії та норми виступають швидше сумнівними, аніж беззаперечними, тому що в методологічній сфері важливим є не розкриття вже сформованих прийомів та способів діяльності, а формування «відповідних норм та методів, продукуючи тим самим структуру раціонально-пізнавальної діяльності у філософії та науці» [5]. Крім того, весь досвід філософської рефлексії науки ХХ ст. свідчить, що зміна наукових теорій та ідеалів раціональності відбувається не на підставі логічної наступності, а переважно навпаки, шляхом зламів і змін підстав науки.

Власне, йдеться про те, що революційні ситуації у науці відбуваються переважно не завдяки емпіричному матеріалові, а якраз завдяки зміні норм та ідеалів науковості. Це помітно в еволюції геометрії, згідно з якою різні системи аксіом так чи інакше все одно відповідають досвіду і питання стоїть лише про те, яку з них вважати істинною і базовою для фізичного світосприйняття. Ті самі колізії стосуються також і еволюції фізики – від механіки Ньютона до квантово-релятивістської теорії або моделі Ейнштейнівського всесвіту [6]. Принципово незмінний емпіричний матеріал відкриває вченому нові обрії дослідження завдяки зміні ідеалів нормативності, які прямо впливають на розвиток науки.

Ще в рамках досліджень представників Віденського гуртка було помічено, що емпіричний каркас науки будується на положеннях, які хоч і не вважаються абсолютно достеменними, але їх істинність підтверджується спостереженнями, і тому в ній не було підстав сумніватись ані Арістотелю, ані Ньютону, ані Ейнштейну. Логічність, несуперечливість та протокольність їх мови була аналогічною, змінювались лише процедури спостереження і, врешті, окремі з них з плином часу втрачали значення для методології науки.

Зазначена проблема має принаймні два аспекти: емпіричний (ціннісний статус істини у сенсі концепції відповідності) та нормативний (у статусі самої наукової методології). Показово, що левова частка методологічних норм науки має аксіоматичний характер, оскільки вони не підтверджені експериментом, запозичені з інших дисциплін, породжені свідомими і несвідомими настановами вчених. Часто перенесення досвіду нормативності з однієї дисципліни в іншу не лише розриває зв’язок між теоретичними нормами і прагматикою наукового пізнання, а й перешкоджає адекватному сприйняттю фактів. Очевидно, що в багатьох випадках результати наукових досліджень спираються не так на експліцитні, як на інтуїтивні уявлення про норму.

Нормативний характер науки, зокрема, включає таку складову, як мова вченого і проблему «концептуальних каркасів». У ХХ ст. найбільш вражаючі результати дослідження цих проблем були отримані в рамках структурної антропології та філософських систем Рудольфа Карнапа та Уіларда Куайна. За триста років у науці змінилось майже все, але, як і раніше, незмінним залишається інтуїтивне відчуття вченого, що слова мови означають значно більше, аніж доступні нам значення.

Мислення та мова вченого утворюють концептуальні каркаси, в межах яких розвивається наукова теорія і процес наукового пізнання взагалі.

Оскільки єдиної мови науки не існує, а більшість учених користується доступною їм національною, відповідно постає проблема універсальної співмірності наукових досягнень, їх істинності та значущості для наукового співтовариства. Звісно, за періодів кунівської «нормальної науки» та відносно еволюційного розвитку наукової парадигми формуються стереотипи сприйняття та реагування вчених на об’єктивні дані. Революційні ж зміни парадигм призводять до нормативного «нігілізму» у формалізації наукових даних і, відповідно, до втрати на певний час ціннісних орієнтацій наукового пізнання.

Характерно, що припинення дії застарілих норм та правил у розвитку науки не збігається з темпами формування нової мови науки, нової лексики та термінології. У такі періоди залишаються сподівання лише на те, що «слова мають певне ядро значень, що залишаються незмінними при переході від однієї теорії до іншої» [7]. Врешті-решт різні мови (за умови їх достатнього рівня розвитку) все ж описують одні й ті самі явища чуттєвого, емпіричного світу, поняття простору та відстані між предметами закладені у мозку та залежать від людської здатності сприймати світ цілісно, а первинне поняття часу з’являється у момент усвідомлення повторюваності певних подій. Наука залежить від цього первинного досвідного рівня, який формує наш спосіб мислення й відповідну мовну модель. Безумовно, коли йдеться про безпосереднє спостереження, як правило, суперечок не виникає (за винятком прикладів, на які традиційно посилаються адепти лінгвістичної та онтологічної відносності). Але коли наука намагається описувати те, що не сприймається безпосередньо, відбувається порушення видимої відповідності.

Прийнято вважати, що оскільки завдяки перекладу вчені розуміють один одного, то можливе і взаєморозуміння відносно таких норм науки, як істинність результатів, неупередженість, логічність та прагматична мета.

Pages:     | 1 |   ...   | 18 | 19 || 21 | 22 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.