WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!

Pages:     | 1 |   ...   | 11 | 12 || 14 | 15 |   ...   | 52 |

Найбільш поширене визначення поняття етнічної меншини, яке використовується в міжнародній практиці, було сформульоване Ф.Капоторті, доповідачем Підкомісії у справах запобігання дискримінації та захисту меншин Комісії з прав особистості ООН. Він запропонував під терміном «меншість» мати на увазі «групу, чисельно меншу за основне населення держави, яка не посідає домінуючого становища в суспільстві, члени якої є громадянами цієї країни і мають сукупність етнічних, релігійних або лінгвістичних особливостей, що відрізняють їх від решти населення, які виявляють почуття солідарності, спрямоване на збереження своєї культури, традицій, релігії та мови» (див.12, переклад українською – Чернова Л.Є.). Тут ми знову бачимо, що крите-рії етнічної ідентичності є одночасно рисами для визначення етносу як спільноти, відрізняючи її від інших.

Таким чином, етнічна група, яка має становище національної меншості в тій чи іншій державі, може мати різні соціо-культурні характеристики та статуси: бути частиною великого етносу, який має свою державу (французи Квебеку), бути частиною етносу, розпорошеного по різних країнах (курди), бути цілісною етнічною групою, яка не має іншої держави та території - «корінні народи» (кримські татари).

Як доцільно підкреслює М.Ю. Мартинова, необхідно пам’ятати, що поняття «національні меншини» є не стільки кількісна, скільки якісна категорія. Часто домінуючий етнос не набагато перевищує чисельність національної меншості, а інколи поступається йому, наприклад Біробіджанська (єврейська) АРСР та Бурятська АРСР у складі Радянського Союзу. Визначення етносу меншістю дискусійне ще тому, що може сприйматися як патерналістське й ображати почуття тих, кого воно стосується. [12]. Так, росіяни України значно пізніше за інші етноси почали створювати свої організації, і до сьогодні вони найменш згуртовані серед інших національних та етнічних спільнот України, бо їм боляче визнати себе меншиною.

Етнічна спільнота та етнічна група відрізняються не за наявністю єдиного етнічного походження (як вважає Т.І. Чаптикова [5, c.15]), а згуртованістю, мірою зближення розміру популяції (кількості представників даного етносу в загальному складі населення) та кількості членів етнічних громад (які реально беруть участь в її життєдіяльності).

Діаспорами, на думку автора, можна вважати тільки організовані етнічні групи, які проживають за рамками своєї історичної території (окремі частини існуючих державних відтворень), чисельно перебувають у меншості відносно інших етнічних груп держави проживання. Друга умова або ознака діаспор: вони є суб’єктами політичних, правових та економічних відносин з державними органами та країною походження. На наш погляд, у дисертаційній роботі Т.І. Чаптикової поняття «діаспора» дуже розширене. Вона включає в нього всі національні меншини та етнічні групи, в тому числі й ті, що не мають своєї держави, крім домінуючих націй та корінних малих народів, які постійно існують на своїй корінній території [5]. Діаспорою можна вважати поєднані в організовані спільноти групи біженців, іммігрантів, колоністів, які переселилися з інших країн і держав і мають відносини з країною виходу. Вони можуть бути, а можуть не бути громадянами держави, де проживають. Для поліетнічних країн, наприклад Росії, вони можуть бути мігрантами в рамках однієї держави (залишки етносів) за межі регіону відносно постійного розташування свого етносу (або субетносу). В тому чи іншому випадку вони мають суттєві етнічні відмінності від корінного населення та згуртовані в спільноти.

Т.І. Чаптикова не розглядає інституційні форми організації діаспор, не розмежовує популяцію як населення (етнос, етнічну групу або спіль-ноту) від її інституціальних форм (організацій, громад, рухів, керівних структур) і описує функції цих структур як функції самих діаспор [5, с.13]. На думку автора статті, діаспора – це статус політико-правовий, він відображує інституціональні відносини на державному та міждержавному рівнях, тому недоречне його використання на міжетнічному або міжособистому (як представників різних етносів) рівні. Тут діаспори знову виступають як етнічні групи (якщо вони не згуртовані) або громади (коли вони організовані). Таким чином, поняття діаспори частково перехрещується з поняттями «національні меншини» і «етнічні спільноти» як їх різновид.

«Етнічні спільноти» – ще більш широке поняття, «етнічні групи» мають більшу зону користування та релевантності.

У дисертаційній роботі Ю.А. Перевозчикова «етнічні меншини» визначаються, як «відносно стійка, чисельно невелика стосовно домінуючого етносу група, яка давно проживає на території даної держави, має самоназву й відрізняється від іншої частини населення етнічними, релігійними, мовними характеристиками, через що виявляє почуття солідарності для збереження своєї ідентичності» [13, с. 14] (переклад українською Чернової Л.Є.). З цим визначенням можна цілком погодитися.

Таким чином, «етнос», «етнічна спільнота», «етнічна група» є родове, більш узагальнене поняття,різновидами якого можна вважати «національну меншість»(і більшість), «діаспору», малі «корінні народи», «титульну націю». Останні відрізняються місцем походження, кількістю, статусом та натуральними правами. Основні протилежні тенденції розвитку етносів на сучасному етапі є процеси консолідації та асиміляції спільнот, і вирішувати це важке завдання повинні етнічні (національні) громади. Але то вже тема окремої статті.

Використана література 1. Гнатенко П.І. Національна психологія. – Дніпропетровськ:

Поліграфіст, 2000. – С. 3-35;

2. Смит Е. Національна ідентичність. – К., 1994; Крюков М.В.

Эволюция этнического самосознания и проблема этногенеза // Расы и народы. — М., 1976. – Вып. 6. – С. 57 и др. Л.Гумилев. Этносы и антиэтносы // Звезда. – 1988, – № 12.

3. Саенко Ю. Социокультурные ориентации украинского еврейства.// Эникайт. – 1993. – № 2. – С.2; Чернова Л.Е. Еврейская идентичность в современном мире – поиски себя // Тезисы докладов 11 международной конференции по иудаике. – 3-5.02. – Москва, 2004. – С.7-9.

4. Чаптыкова Т.И. Национальные диаспоры как объект этносоциологического исследования: Автореф. канд. дис. социолог. спец: 22.00.01.

Теория, методология и история социологии. – М., 1997. – 18 с.

5. Андерсон Б. Уявлені спільноти. К.: – Критика. – 2001. – 270 с.

6. Чернова Л.Е. Трудности исследования национального менталитета (в качестве постановки проблемы) // Национальная психология и духовные ценности народа. Днепропетровск. – ДГУ, 1994; Чернова Л.Е. Еврейский национальный менталитет (опыт построения структурной модели) // Філософія, культура, життя. – Днепропетровск, 1999. – С. 154-163;

Шульга Н.А. Национальная и политическая маргинализация в условиях системного кризиса // Cоциология : теория, методы, маркетинг. – 2002. – №2 – С. 5-17.

7. Балушок В. Этническое и национальное: динамика взаимодействия... // Социология: теория, методы, маркетинг. – 1999. – №1. – С. 93-107.

8. Балушок В. «Перещеголяла» ли Украина СССР по количеству национальностей // Зеркало недели. – 18.10.2005. – С. 20.

9. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. – М., 1983. – С. 300-310.

10. Арутюнов С.А., Чебоксаров Н.Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных и биологических групп человечества // Расы и народы. – М., 1972. – Вып. 2; Арутюнов С.А.

Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1989.

11. Sartre J.P. Anti-Semite and Jew, trans. GeorgeJ. Decker, preface by Walzer M. N-Y.: Schocken, 1995. – p.p.56-57; Уолцер М. О терпимости. – М.:

Идея-пресс. – 2000. – С.55. 12. Мартынова М.Ю. Национальные меньшинства в странах Восточной Европы в 90-е годы. Поиск мирных решений. // Исследования по прикладной и неотложной этнологии. – 1995. – № 91. – С. 5-6.

13. Перевозчиков Ю.А. Этнические меньшинства и государство:

проблема этнополитического диалога (на примере финно-угорского народа): Автореф.канд.дис.: 07.00.07 / Спец. «Этнография, этнология». – Ижевск, 2000. – 17 с.

ІІ. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ НАУКА У КОНТЕКСТІ МЕТОДИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ ФІЛОСОФСЬКО-НАУКОВОЇ ОСВІТИ Максюта М.Є.

У статті обстоюється думка, що зміст «Філософії науки» як навчального предмета за сучасних умов особливо актуалізується внаслідок глибоких змін знань про саму науку, науковий світогляд. Знання, що передаються викладачем, покликані бути простором реалізації його професійних обдарувань, але разом із тим і чинником зініціювання пізнавальних інтересів студентів.

За сучасних умов реформування національної системи освіти особливої гостроти набувають науково-методичні проблеми [2].

Центральним синтезуючим чинником навчально-виховної діяльності є зміст навчання, який відповідає її визначальній меті – формуванню високоосвічених, вихованих фахівців. «Концепція змісту» (В. Ключевський) як цілісний погляд на предмет викладання і, відповідно, «вироблення враження» від цього викладання, його ефективність були традиційно головними у педагогічній діяльності [2, 5, 6].

Джерелом формування змісту навчального предмета є результати наукових досліджень у даній галузі, які узагальнюються, систематизуються, адаптуються у світлі вимог навчально-виховного процесу, сучасної педагогічної реальності. Це – семантично доведена до норм, вимог освіти систематизована сукупність знань у даній галузі, які у підсумку набувають чіткості, ясності, доступності. Визначальними є навчально-виховні вимоги, не самі по собі наукові знання, але артикульовані найпосутніші аспекти їх розвитку як цілеспрямоване формування навчальної дисципліни.

Нині якраз зміст навчання щобільшою мірою покликаний виконувати розвивальну роль, у зв'язку з цим у процесі філософсько-наукової освіти актуалізується таке.

Як епіцентр науково-педагогічного пошуку нині питання перспектив реалізації нових можливостей навчально-виховної діяльності у формах освіти, самоосвіти, саморозвитку особистості, питання природи, тенденцій розвитку творчості у системі освіти, безпосередньо у навчально-виховной діяльності: з одного боку, необхідність практичного врахування відмінності між репродуктивними та продуктивними можливостями навчання, викладання та учіння, а з іншого – те, що творчість у даній системі завжди є співтворчістю, результатом спільної діяльності суб'єктів педагогічного процесу, якраз гуманістичний контекст якої не може не бути, відтак, визначальним. У світлі здобутків гуманістичної педагогіки ХХ ст. особливої ваги набуває проблема раціональності людинотворчої спрямованості навчально-виховної діяльності як проблема, по суті, стрижнева в контексті © М.Є. Максюта, постмодерністської освіти. Раціональність новогуманістичної педагогічної парадигми визначається метою, завданнями, методами, формами, умовами співпраці її суб'єктів щодо ретрансляції змісту навчального предмета у просторі розвитку суб'єкта навчання як його підготовки до життя. Якщо засобом педагогічного впливу є конституйовані у статусі навчального предмета, педагогічно опрацьовані, систематизовані наукові знання, то максимально раціонально це можна здійснити за наявності відповідних педагогічних чинників, ініціюючих пізнавальний інтерес засобів, спрямованих на змістовний когнітивний розвиток особистості суб'єкта навчання, – як процесу взаємоопосередкування знань предмета і цінностей культури [5].

Доконечність вивчення і вимоги до «Філософії науки» як навчального предмета у системі вищої освіти зумовлена й тим, що даний курс нейтралізує зазіхання сучасного природничонаукового знання на самодостатність, відновлюючи та зміцнюючи «розуміюче» ставлення людини до світу, довкілля, інших людей. «Система виховання та освіти повинна передусім створити можливості для вивчення і розуміння форм і образів культури.

Але вона не повинна обмежуватися на цьому шляху лише інструментальним предметним знанням та науковим поясненням світу, бо звуження мети виховання та навчання лише до оволодіння корисним для людини знанням елімінує з культурного та духовного життя розуміння, переживання, співпереживання, персональне творче становлення» [1, с. 250].

Крім того, особистісне начало нині особливо відчутне для філософського, філософсько-наукового знання і мислення. Як навчальна дисципліна «Філософія науки» репрезентує систему наукового знання, науководослідницької діяльності особистісно прийнятними. Формування особистості науковця – не «розчинення» індивідуальності у розмаїтті наукових знань і дисциплін, а возз’єднання інтелектуального потенціалу на основі розвинутих здібностей, інтересів науковця, особистісно здійснюване «розчинення» наукових ідей. Засвоєння філософської проблематики у навчально-виховальному процесі покликане бути «живим містком», що возз’єднує у особистісно-творчому досвіді науку та світоглядові знання, а відтак і посутнім орієнтиром тематизації навчальної програми з філософії науки.

Зміст навчального курсу філософії науки є концентрованим синтезом результатів систематизації, узагальнень наукових досліджень розвитку філософсько-наукових знань і в першу чергу переосмислення сучасної природи науки, її ролі і призначення в соціокультурних процесах, здійсненим на засадах вимог навчально-виховального процесу, формування знань, умінь, навичок та продуктивних здібностей студентів, зініційованих стабільними інтересами до даної проблематики.

Прикметні риси й тенденції науки др. пол. XX – поч. XXIст.

Одним із вихідних положень курсу «Філософія науки» є те, що розвиток науки ХХ ст. супроводжувався появою революційних відкриттів – теорії відносності, квантової механіки, проривами у сфері генетичних досліджень. Саме в цьому столітті людство зіткнулося із біотехнологічною, інформаційною революціями, процесами глобалізації [9]. Завдяки практичному використанню нових наукових знань високими темпами розвивався техніко-технологічний прогрес. Суспільство поступово інтегрувалося на новій основі порівняно із попередніми епохами, демонструючи риси активного «споживача» наукового знання. Під їх впливом революціонізувались продуктивні сили, знаряддя і предмети праці, техніка й технологія.

У системі наукових дисциплін також відбувалися посутні зміни. Якщо традиційно з наукою пов'язувалось природознавство, то у др. пол. ХХ ст.

поняття «наука» охоплює вже нові галузі соціальних, політичних, економічних, гуманітарних знань.

Постпозитивістський філософський образ науки формувався як результат поступового відходу від традиційного фундаменталістського витлумачення її природи як «суб’єктної» і «дихотомічної» системи пізнання, заснованої на знанні об’єктивної істини.

Pages:     | 1 |   ...   | 11 | 12 || 14 | 15 |   ...   | 52 |



© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.